Несерйозна Ліз (Анастасія Корохіна)
Марічка з Нетутешшя
Присвячую По.
Дякую, Сонечко, за вайнів та карлумів )
Добре мати в середині якусь Таємницю, Проект, Шлях, про який не знає ніхто, і яким ти радо ділишся тоді, коли відбудеш усе до кінця )).
Розділ 1. Марко
Був час ранніх сутінків, хоча серпнева спека, здавалося, і не думала спадати.
Марко зосереджено оглянув напівтемну оселю (світло вже вимкнув, бо збирався йти). Подумки ще раз перечитав чек-ліст речей в дорогу і вкотре збився від хвилювання. Знервовано зітхнув та пригладив долонями скроні.
Все зібрано. Все вирішено. Майже все.
Він пробіг очима по полицях із книжками – солідній бібліотеці, яку він збирав усе свідоме життя. У них – непростий шлях його попередників. Недооціненних, часом висміяних через штучно начеплені ярлики боягузтва, слабкості, легкодухості. Лише окремим з них, що пройшли крізь терени, вдалося уславити свої імена – як-от славетному Пітеру... А ще – тим дивним істотам-полукровкам, що носилися зі своїм дорогоцінним перснем, проте, звичайно, були нічим більшим за вигадку...
Тепер і він, Марко, збирався здійснити подвиг. Пройти свій Шлях і вибороти право поставити відбиток маленької лапки у Вічності.
Це буде шлях невидимої боротьби, звірячого напруження та виправлення катастрофічної несправедливості щодо його пухнастої братії. І, будьте впевнені, він не опустить вух!
… У блакитній оксамитовій пітьмі почулася м'яка й тиха мелодія. Це був Костя – цвіркун з сусіднього двору. Мабуть, сувора мама знову не відпускала його від скрипки... Аж ось, зовсім поруч – легка хода.
Щось м'якеньке, оксамитове, а разом з тим – з якоюсь гострою принадою, постукало в шибку, злегка пошкрябавши скло.
– Мур-р! Вухастий, ти ще тут? Прийшла привітатися, тобто попрощатися... ой, а як правильно?
Марко швидко застукав задньою лапою по підлозі, що для нього значило легке роздратування. Він не любив, коли Домініка його тролила.
– Заходь уже, блондинко...
– Я попрошу...
Нахабна білосніжна тварина гнучко просковзнула крізь віконце під стелею, стрибнула на шафу, а звідти – на диван, не забарившись зручно умоститися на подушках.
– Ну! І чо-мурр тобі оце знадобилося кудись пхатися проти ночі?
– Так треба, – рішуче відказав Марко.
– Не розумію...
– У мене важливе завдання. Можна сказати, місія.
– Та що неможлива?
– Майже. А взагалі – не збивай перед серйозною справою. То лише тобі одна турбота – пий молоко і чепурися.
– А що, я люблю че-пурр-итися... – тепер уже вона трохи образилася.
– Але на те ми й друзі, щоб приймати слабкості одне одного, чи не так? – поспішив замирити її Марко.
– Абсолютно так, – зітхнула кішка, зиркнувши ще трохи нещасно. От як ці дівчата вміють на пустому місці створити проблему та ще й звалити всю вину на тебе?
– Тому, коли ти мені теж друг, не знущайся, а допоможи краще ще раз перевірити, чи все я взяв в дорогу. Стаю розгубленим, коли хвилююся.
– Готова до ваших послуг! – Домініка завзято зістрибнула з дивану і заходила туди-сюди, м'яко звиваючись. – Що?! Я теж хвилююся!
Марко передав їй клаптик паперу з переліком речей. Вона почала читати:
– “Спальник”.
– Є.
– “ПальнИк”.
– Є.
– “Ліхтарик”.
– З собою, – Марко помацав бічну кишеню наплічника.
– Вуха.
– Домініка!
– Жартую-жартую! Проте, дорогенький, є в твоєму списку ще один пунктик, не викреслений.
– Знаю я, – Марко зітхнув.
– “Вірний супутник”.
– Саме так. І з цим – проблемка.
– І хто він? (Сподіваюся, не я?)
– Та нізащо! Себто: ти ж знаєш, як ми тебе цінуємо! А тому не хочемо наражати на... наражати на...
– Ага-ага...
– Це “істота, з якою я маю помінятися місцями”! – від цієї пані в нього починало тіпатися вухо.
– І чого так нервувати? Це Він так сказав?
– А хто ж іще...
Обидва, не змовляючись, глянули на світлину в рамочці, що стояла у шафі на видному місці. На ній були: Марко, мольфар Левко та гігантський карась.
Марко з Левком товаришували дуже давно. Чаклун, як і належить, мав довгу сиву бороду, та не зважаючи на поважний вік, намагався не відставати від життя. Ганяв на ровері, наприклад. Мав профіль у Фейсбуці... а що – чаклуни теж люди... ну, скажімо: частково люди.
Домініка зі вдячністю згадала той випадок, коли вона по дурості застрягла на старій груші, а Левко люб'язно, лиш одним помахом чарівного топірця (він усе ж-таки був українським мольфаром), виручив її з тієї пікантної ситуації, до того ж надавши сусідам шанс спостерігати унікальне явище кошачої левітації. Аби зняти стрес, того ж дня рушили на рибалку. Піймали карася, й Левко, приклавши свого топірця до улову, хіба що трошки перестарався. Проте ухою нагодували усю вулицю. Домініка добре запам'ятала цю “бульонотерапію”.
Марко ж згадував вечори, що вони їх провели з товаришем за жартами, бесідами про новини в світі та грою в шашки. Отакий був у нього друг. І це саме він – Левко – вмовив честолюбне зайченя здійснити епічну подорож задля порятунку Нетутешнього Світу. Але про це розповідається вже у другому розділі.
Відредаговано: 02.04.2019