Мертва тиша.

Порожня печера. Темрява що для мене лише сутінки. Скрипка Барда, яку він чогось не забрав звідці. І очі. Здивовані очі тих, хто знайшли смерть в моїх лапенятках. Я видобула з інструменту в своїх руках пронизливий стогін, і очі на цю мить припинили з'являтися.

Ще стогін, і ще один, по печері розносився реквієм. Не знаю чий. Моє минуле я, не вміло забувати мелодії. Можливо це був його талант. Не потрібний йому талант, бо він ніколи не цікавився авторами. Так буває.

Зінара прийшла? Мої вушка ледь смикнулися.

— Повелителько! Можна увійти?

Так, Зінара, і Бард. 

— Маро! Ми входимо!

Я згідно тренькнула, несила рота роззявляти.

Зінара увійшла першою, ставлячи шахтарський ліхтар прямо на стіл. За нею Бард, як завжди з корзиною наїдків.

— Цитадель зачищена, — Зінара вклонилася, тримаючись на відстані, що я мовчки схвалила.

Поглянула на Барда, що мовчки розкладав на столі смаколики. Міхай, треба вже звати його Міхай. Солодощі? Де він їх тільки взяв? Все ще за дитину мене має? Після всіх моїх вбивств?

— Що було знайдено — переписано і складено. Ніхто нічого не чіпав.

Я знов кивнула, сховавши очі до струн. Я не хочу з ним поглядом зустрітися? Боюся побачити в них слово “вбивця”? Вистачило мені жаху в очах дітей, що мимоволі сіпалися від мене, коли я їх лікувала. 

Деякий час, панувала тиша, та ледь чутне капання води десь далеко в печері. Я зануціла щось тихе м’яко відганяючи ту тишу. 

— Раби і заручники з катакомб. Тисяча сто тридцять два. З них шістсот вісімнадцять жінок та дітей. Решта — чоловіки, переважно боржники. Сто двадцять хворих що не можуть ходити.

Я перестала грати. Тисяча сто тридцять два. Стільки живих людей сиділо під землею, поки я вирішувала чи маю право вбивати тих, хто їх там тримав. Палець мій сам по собі видобув зі струни різкий, урваний звук. Наче хтось зойкнув і замовк.

— Охоронці катакомб просто здалися, — продовжила Зінара, ледь примруживши очі — Двісті сімдесят три. Зброю склали. Деякі плакали. Деякі просили не вбивати. Одного довелося вдарити, бо кинувся на коліна і вчепився Кері в чоботи.

— Що з ними робити? — спитав Бард, який вже розклав їжу на каменях переді мною. — Не можемо ж тримати три сотні здорованів без діла. Одні почнуть красти, інші бунтувати.

Я поклала скрипку та витягла нотатник. Олівець тремтів у пальцях, я стиснула його міцніше.

"Хто з них катував людей?"

Зінара кивнула: — Дванадцять імен, нам дали самі заручники. Ті дванадцять вже сидять окремо. Ти вирішуєш що з ними.

— Решта?

— Решта — наймити. Платили їм мідяки. Більшість самі колишні боржники, яких Слимак забрав як плату. Тобто ті самі раби, тільки зі зброєю.

Бард сів поруч зі мною, витягнувши довгі ноги, і тихо заговорив іншим тоном, без блазнювання:

— Слухай, не картай себе. Не могла ти второпати що знешкоджених гівнюків Слимака знавіснілі люди залюбки заріжуть, а кого і ногами заб’ють.

Я лише тренькнула струною і кивнула. Рота гидко розтуляти. Звичка мовчати? 

— Рада зібралася. Четверо. Корчмар Сет, рибалка Діна, торговка Магда … 

Я здивовано підняла брови. Йому не страшно.., не гидко отак поруч сісти.

— Темні?

— А ні сліду. Ніхто їх не бачив. Хоча кожен тремтить коли чує слово "зілля".

"Що Рада вирішила без мене?"

Бард хмикнув і витяг з кишені зім'ятий аркуш:

— Перше: притулок для сиріт у бічному крилі цитаделі. Магда вже привела туди жінок з порту, які погодились куховарити та доглядати за малечею, за їжу та прихисток.

— Друге: порт. Крига пішла тріщинами. Капітан Горст, що зимував тут на своїй баркасі, узявся координувати всі суда. Каже що за тиждень перший караван зможе вийти в море.

— Третє: — Бард запнувся, — Рада просить Засновницю Мару прийняти титул Захисниці Міста. Тимчасово. До відновлення Імперської влади. Або... назавжди. Як сама вирішить.

Я скривилась, наче від зубного болю, і Бард поспішив додати:

— Я голосував проти. Казав їм що ти теж проти. Але Магда сказала: "Хай відмовиться сама. Ми маємо запропонувати."

— Відмовляюсь — сказала я тихо, закривши нотатник.

— Не можна! — раптом не стрималась Зінара, але замкнула рота і вклонилася.

Ми вдвох на неї з подивом вирячились.

— Так не можна. Ти повинна взяти на себе цей тягар, принаймні до прибуття молодого Лорда Марека.

— Чому? — не зрозуміла я.

— Ти могутній воїтель, наймогутніший з нас усіх. Тож у якості захисника міста ти станеш тим хто зацікавлений в його розвитку.

— Так, мала, — швидше за мене зрозумів Бард, — зараз тебе бояться …

Я здригнулась, та він мене за безсоромно за плечі пригорнув. Я для нього все ще Мала?

— Зрозумій, люди радіють що Слимака з його бандою більше немає, але бояться тебе, як таємничої некерованої сили що може будь якої миті знов вибухнути насильством.

Так, второпала, тільки но така міць стане гарантом безпеки і закону, це все вирішить.

— Добре. Але ти Міхай, погодишся бути мером, —  раді потрібен голова. Не я. Хтось хто тут залишиться.

— А може корчмар Сет? — запропонував Бард.

— Він добрий, але м'який. Місту потрібен хтось з хребтом.

— Діна? Рибалка?

— Вона ніколи не керувала більше ніж власним човном …

Зінара, що весь цей час мовчки слухала, всілася. Трохи згодом вже нудилася і нарешті заснула писком у стіл.