Тиша.

Я не стала чекати ранку. Ніч — час моєї сили. Камуфляж вкрив моє тіло, одяг, зброю. Я рухалась по дахах, по стінах, по карнизах — невидима, нечутна, нелюдськи швидка.

Нана сканувала фортецю, висвічуючи кожне тепле тіло, кожного вартового, кожен арбалет на стіні. Лише моя місячна тінь слизнула на стіну цитаделі в центрі міста.

Двісті сімнадцять озброєних. Решта — раби, прислуга, жінки і діти самих бандитів. Нана акуратно маркувала: зброя — червоний. Без зброї — синій. Я бачила їх крізь стіни як кольорові плями.

Ворота фортеці були замкнені. Вартових на стінах — дванадцять. Арбалетників — шість. Більшість спали. Один сторожко озирнувся на шерхіт пацюка.

Я почала з нього …

Півгодини потому в мене вже не стискало груди. Лють вигоріла, залишивши після себе попіл і порожнечу. Тепер я діяла не від гніву а від рішення. Кожен рух — вивірений. Кожен удар — точний. Жодного зайвого звуку, жодного зайвого руху.

Кімната за кімнатою. Коридор за коридором. Двері — відчинити, увійти, закрити. Тихо, як пила що ріже деревину. Деякі встигали хапатися за зброю, — обшмульганих пальців з руків'їв не відірвеш. Тож я їх не відривала. Деякі навіть встигали щось крикнути, — але наступного вдиху вже не робили.

Найбільше — в казармі. Там спали по троє-четверо на нарах. Нана рахувала: вісімдесят один. Я зупинилася на порозі і подивилася на них — сплячих, безтурботних, у фортеці яку вважали неприступною.

Потім увійшла, і вийшла через чотири хвилини. Все ще — без жодного звуку.

"Двісті сімнадцять. Нуль залишилось," — висвітила Нана.

Я відчинила ворота фортеці. Важка щеколда рипнула, і брама повільно відчинилася в ніч. Вітер дмухнув мені в обличчя, холодний і чистий.

На подвір'я вивололкла тіло, мабуть самого Слимака, ба розкошувало серед вишуканих меблів і килимів, ба золотоперстими руками підпираючи щоки владно витріщалося на мене. 

Перші промені сонця пробуджували зляканий вереск жінок що намагалися розтрясти купи нерухомих сплячих тіл. Хтось трусив і Слимака. Марно, вони ще дні три не прокинуться. Я чи не всю свою отруту витратила на те.

За розчиненою брамою панував вже суцільний гвалт. Хтось тікав, хтось намагався зачинити відкриті мною ворота. А могла панувати тиша і смерть. Я здригнулася.

Я сиділа на даху напроти, брами і дивилася, як перші перехожі зазирають у двір, як зрозумівши що сталося забігають і радо відвішують по ребрах мерзоті що вочевидь всіх тут давно до печінок дістала.

А я просто дивилася. Порожня, спустошена, і абсолютно, кришталево спокійна. Вітер приніс запах свіжого снігу з гір. Десь далеко, над портом, закричала чайка — перша ознака того, що крига на річці почала тріскатися.

Весна йде.

Я стрибнула з даху і пішла до печери. Бард напевне вже хвилюється. А малим треба снідати.