Гнів.

Я не пам'ятаю як подолала ті метри. Тіло рухалося швидше за думку, лапенятка вгризалися в камінь, кігті шкрябали стіни. Шерсть з нанітів обплела мене як обладунок.

Головна зала печери. Смолоскипи, що понатикали нападники. Чимало їх — Нана миттєво нарахувала дев'яносто сім. Озброєні. Розставлені по всій печері: хтось перекривав виходи, хтось стояв у колі, хтось тримав дітей.

В центрі, на тій довгій дошці що слугувала столом, за якою ми ще сьогодні вранці так весело снідали — лежали розтягнуті дітлахи. Прив'язані. Четверо. Один з них, Гельмунд, вже не кричав — лише тихо скімлив, дивлячись широко розплющеними очима на щось у руках кремезного чоловіка з золотими перснями на кожному пальці.

Бард лежав на підлозі, обличчям донизу. Древко арбалетного болта стирчало з його спини, між лопатками. З-під нього розтікалася калюжа, темна як смола в світлі смолоскипів. Але він дихав — я бачила.

— Ну що, співаче, — лінькувато тягнув слова золотоперстий, повертаючи в руках щось схоже на кліщі, — подивись як твої цуценята скавчатимуть. А потім заспіваєш мені де сховав мої гроші. Хоч я знаю що ти їх давно прожер.

Бард щось промичав, кров хлюпнула з його рота. Я бачила як він намагався підвести голову, як його очі шукали дітей. Мерзотник махнув комусь рукою. Вереск дитини пропоров тишу.

Мені не потрібно було часу. Ні на роздуми, ні на план, ні на вагання. Мені не потрібен був ніж Йохана. Навіть дотик до зброї тих тварюк, мене б зганьбив.

Перший навіть не побачив мене. Шия його хруснула тихіше ніж гілка під ногою. Другий встиг повернути голову — і зустрів мій лікоть скронею. Третій і четвертий стояли біля дверей, загородивши вихід: вони потяглися до мечів. Але не встигли дотягнутися.

Я вхопила одне, з їх непритомних і кинула у спритного що вже простягав до мене вихоплений кинжал. Кістки у обох хруснули. Я краєм ока узріла цвях забитий в дитячу руку. Все що відбувалося далі просто випало з моєї пам’яті.

Ніхто з тих лайнюків і миті не протримався. Чому отаке лайно, роду людського, взагалі себе за щось має? Нана лишень рахувала: вісімнадцять, сімнадцять .. дванадцять.

Вони нарешті зрозуміли що відбувається. Хтось заволав: "Відьма!" Хтось кинувся тікати. Хтось — на мене. Останнє було жахливою помилкою.

Я вже не бачила їхніх облич. Якесь тіло впало в багаття, перекинувши котел, і пітьма зробила всі їх борсання марними.

Я бачила їх теплові контури, пульсації крові, зоряну розсип смарагдових цяточок на їх зброї та обладунках. Повз мої очі пролетіло лезо, голубувате від отрути. Рух, рух і хрускіт кісток. 

Арбалетна стріла як киселі повільно пропливла повз моє вухо. Крок, крок і хруст.

Сорок сім чоловічих тіл, мов зламані ляльки стогнали ледь повзаючи. Верескнув той що впав у багаття і вискочив з нього. Мерехтливе світло осяяло мої руки що дбайливо висмикнули цвях з дитячої руки. Рана затягнулася на очах. Хлопчик мовчав.

Чого він мовчав? Чому всі мовчать. Страхаючись дивитися в їх очі, я зайнялася Бардом. Руки, що ламали кістки мов сухий хмиз, тепер тремтіли, розв'язуючи вузли. Встигла! Його кров ще не встигла заповнити легіні.

Смарагдове павутиння та темна хмара нанітів оповили мене. Біль — прибрати. Кровотечу — зупинити. Шок — вгамувати. Нана працювала з хірургічною точністю, а я тримала дітей за тремтячі руки і змушувала себе не дивитись їм у вічі.

— Все добре, все добре, — поспіхом шепотіла я, — все вже скінчилось. Все скінчилось.

Всі четверо — живі. Побиті, перелякані, один зі зламаною рукою, в іншої дівчинки обпалені пальці. Але живі. Нана підтвердила: загрози для життя нема.

Бард. Тепер знов Бард. Арбалетна стріла між хребцями. Спинний мозок перетиснуто, але не перервано. "Часткова мієлопатія, — висвітила Нана, — компресія на рівні Т8–Т9. На щастя це лікується. Ще є час.

Наніти облягли болт як мурахи, розпорошуючи метал зсередини, мікрон за мікроном. Смарагдове павутиння тримало хребці, поки наніти знімали тиск з тканин спинного мозку. 

Через годину Бард поворухнув пальцями на нозі. Ще через пів — зігнув коліно. Його очі  нарешті сфокусувалися на мені.

— Діти? — перше що він спитав.

— Живі.Всі живі.

Він закрив очі. По його щоці потекла сльоза, і він навіть не намагався її витерти.

Я допомогла йому сісти, спершись спиною на стіну. Його погляд повільно обійшов залу. Кругом тіла. Не один стогін не турбував тишу. 

— Це все… ти? — тихо запитав.
— Теж живі. Ти сам їм горлянки перетнеш? Чи мені то зробити?

Спитала вже трохи трясучись. Але гнів перетворився на лють, що зібралась мов крига в грудях. Холодна і тверда. Мов сталюка. Тремтіння зникло.

— Ні, ні! Не поспішай!

Бард мабуть побачив мій вираз обличчя, і хутко пояснив: — Вбити? Вбити їх мало.

Я з сумнівом витріщила на нього очі. Невже він шкіру з них живцем здере? Мене аж пересмикнуло. Чхати я хотіла на помсту, я просто не можу відпустити те бидло що вже за хвилину почне когось катувати. Не заради грошей. Я бачила в їх очах задоволення.

Я негайно сказала то, але Бард лише зловісно посміхнувся:
— Це не люди. Придивись уважно! Це гроші!

—За кожного з цих м’язистих кабанів, работорговці нам по двоє рабів віддадуть. Звабливу рабиню за двох. Чи трьох дітлахів за кожного.
 

Я тричі цокотнула, за звичкою, і хтось з дітлашні тихесенько засміявся. Через хвилю реготали чи не всі. Поламані тіла на підлозі, навпаки перелякано завили. Я швидко вихопила ножа в того хто вже збирався собі горлянку перетнути.
 

— Чого це вони? — спитала.

Я підняла руку, зупиняючи його. Мої очі, що досі не набули нормального кольору, мабуть виглядали так, що Бард проковтнув решту слів.

— В Слимака ще півтисячі людей, — все ж таки договорив він. — В фортеці в центрі міста. 

— А в катакомбах ще тисяча, але то переважно охоронці рабів, заручників та боржників.

Я хижо посміхнулася. Бард здригнувся.