Озеро.

Печера Барда виявилася більшою ніж здавалося зовні. Три відгалуження від центральної зали вели кудись у темряву. Одне з них — вниз, до підземного озера, де плескалася крижана, напрочуд чиста вода.

— Тут колись ловилися вугрі! — зацокотіла дітлашня, заглядаючи через моє плече в чорну воду. — Такі жирнючі, от з руку товщиною!

— А чому зараз не ловляться? — спитала я, вже знаючи відповідь. Нана показала: прохід до річки є, але забитий.

— Не знаємо, — знизала плечима Тама, — Бард казав що колись тут і раки були, і рибки якісь блискучі. А зараз вода мертва.

Я скинула одяг не задумуючись і одразу вкрилася щільною шерстю з нанітів. Нічний зір показав мені озеро як на долоні: кам'яне дно, пологий схил до вузького горла що йшло кудись вбік і вниз.

— Ой! — пискнув хтось з малечі, побачивши як моя постать у білому хутрі безгучно увійшла у воду.

Крижана. Температура три і два десятих за Цельсієм. Навіть крізь хутро з нанітів я відчула як мороз стискає шкіру. Але ж мені не вперше.

Я пірнула і поплила по вузькому горлу, що звужувалося до ледь прохідного тунелю. Ось і затор: водорості, мул, гілля, кістки якихось дрібних тварин — все це збилося в щільну пробку що перекрила природний прохід до річки. За пробкою, в тьмяному зеленкуватому світлі, я бачила лід. Річка була там, за кількома метрами мулу.

Прочистити тут нескладно. Кігті і наніти впораються за годину. Але не зараз. Зараз я пірнула назад до малих.

Струсивши з хутра воду, мов собака. Щось не те — панувала темрява. Кілька з дітлашні, що чекали на мене — зникли. Ні, ось: Тама і ще двоє стояли в темному відгалуженні печери, притиснувшись до стіни. Очі — як у загнаних мишей.

— Тама?

— Тихо! — дівчина тремтіла, але не від холоду. — Люди Слимака прийшли, по Барда…

Вона не договорила. З головної зали долинув крик — хриплий, урваний, і звук від якого у мене миттєво стала дибки кожна ворсина мого хутра: дитячий плач і переляканий вереск.