Грот.

Печера була в кварталі ходи від порту, за рибним базаром, в основі скелі що нависала над водою. Увійшовши, я зупинилась мов вкопана.
Діти спали, загорнувшись хто в що — хто в рядно, хто в мішки від борошна, хто просто притулившись до теплого боку сусіда. Вогонь в центрі печери ледь тлів. Але тепло було — бо стіни печери зберігали його.
Дим багаття виходив у природну щілину. Проте я автоматично перевірила склад повітря через Нану — ідеальний. Що ж тепер розібратися хто тут хворі.
О тепер я зрозуміла звідки такі борги у Барда. Чому покійний бандюк казав "швидше небо впаде ніж у тебе гроші з'являться." Мабуть що віслюк, капелюх, лютня та меч — єдине що він не заклав.
Бард мовчки розвантажив торби, розкладаючи їжу на довгій дошці що слугувала столом. Хтось із дітей ворухнувся уві сні, і він завмер, чекаючи поки дитина знову засне.
— Чого ж ти їх не здав у притулок? — прошепотіла я.
— Ти не місцева. — Бард витримав паузу.
— Який притулок, мала? Тут притулків нема. Є роботні дома, куди дітей здають як робочу худобу. Є Темні, яким потрібна дітлашня для збору трав.
“І є бовдур з лютнею, який чомусь вирішив, що чужих дітей не буває.” — з повагою подумала я і подивилася на нього приязно, не припиняючи розставляти їжу.
Він нарешті сів, притулившись спиною до стіни. Його обличчя, без маски блазня, виглядало старшим ніж я думала. Не старим — втомленим. Він Тією втомою що оселяється в кістках.
— Ти не місцева, — раптом сказав він, дивлячись на мене. — Ти мисливиця? Тама з Чорного Болота, казала що їх нагодувала якась мисливиця.
— А ще одна дівчинка, — збирачка, казала що якась білява мисливиця її з болота витягла.
Ти ба? А я ще уявляла себе розвідницею. Збиралася з Барда, що зиму тут зимував, все про це місто визнати. А сама перша тому Барду спалилася.
— Ну я та сама мисливиця.
— А Таму та її компанію, ти теж підгодовуєш? — спитала.
Той навіть не здивувався, витяг щось дуже схоже на скрипку, і задумливо почав грати щось тихе, сумне, холодним вітром повіяло від того мистецтва, гірськими снігами, і раптом потроху мелодію пропекли спалахи полум’я.
Дітлашня потроху просиналася ворушачи писками, принюхувалась, хто одразу рвонув до столу, хто старші підійшли до нас і теж зачудовано слухали. Чому мені дивуватися — голодні діти стікаються до того хто годує.
— Знаєш що найстрашніше? — Бард дивився у вогонь. — Не зомбі. Не Біла Відьма. Не Темні з їх поганими зіллями. Найстрашніше — що всім плювати. Місто розбіглося, а діти залишились. Як сміття. Як порожні бочки після ярмарку.
— Та Біла Відьма, — я промовчала, тож він продовжив — вся верхівка, всі заможні і всі військові, всі здриснули з міста кинувши нас напризволяще.
— Всі хто пихато брехали, що нас захистять, збираючи на то податки, що нагодують в скруту, що клялися всім святим…
— Просто всерлися і втекли. — здивовано перепитала?
— Розумієш, все місто бачило те військо зомбаків, що по льоду перейшло річку і годинами гупало під стінами йдучи до бою в бік гір. Не зупиняючись, не озираючись.
— Просто стрімка, мовчазна, невпинна річка з мечів і списів. І те, що змогло їх всіх вбити …  
Бард замовк і обережно сховав свою скрипку. Дітлашня з цікавістю поглядаючи на мене кинулася до нього, по обійми.
— Те що змогло їх вбити … — нагадала я.
— Так. Лячно собі уявити тих, хто ту незламну силу спромігся розчавити.
— Як кажуть ще й за одну ніч.
— Тож ви чекаєте на помсту імперського форту, без влади, без війська, без надії?
— Надії у всіх різні…
Я зрозуміла. Тільки но поновиться судноплавство як всі суда чкурнуть з міста. Моряки та капітани та купці та рибалки — суда що блоковані в гавані то все що в них є. Вся їх надія що імперія трішечки забариться з помстою.
— Біла Відьма страшна. — хутко зашепотіла дітлашня.
— Кажуть вона десять метрів зростом і очі горять синім.
— І шкіру з усіх здере …
— А дітлашню, як ми, з’їсть.
Я присіла навпроти, загорнувшись у свою драну ковдру, і гризучи свою пайку.
— Я чула, що вона маленька, — хрипко сказала я, розкладаючи їжу. — І очі в неї смарагдові.
— Та де там! — Бард відмахнувся. — Моряк з каравану Ліндо клявся що бачив її на скелі. Каже — білюча як сніг, з кігтями як ножі, і виє на місяць так, що навіть вовки розбіглися.
— А може вона плакала. — тихо сказала я.
Бард якось дивно поглянув на мої смарагдові очі, що виблискували у світлі вогню. Та й помотав головою, наче виганяючи з голови якусь маячню.
Коли і так не багаті наїдки дітлашня, злизала зі столу, він підкинув гілку у вогонь і тихо заграв — щось ніжне, без слів, як колискова для дітей що спали у печері під скелею, в місті з якого втекли всі хто могли.
Всі, крім одного бовдура з лютнею, який вирішив що чужих дітей не буває.