Корчма.

Корчма, мов п’яна вдупель повія тулилася до скелі біля причалу. Крига ще тримала русло дельти в сталевих обіймах, блокуючи порт.
Десятки великих та малих суден мерзли в темній воді тиснучись одне до одного та до пірсів. Голі щогли стирчали в нічне небо, мов дерева мертвого лісу.
В корчмі було тепло, і гамірно. Моряки, цілу зиму нудьгували за столами, методично нажухуючи один одного в карти, чи  перетворюючи свої гроші на смердюче пойло.
Кілька купців, що застрягли тут разом зі своїм товаром, сиділи осторонь з похмурими пиками людей, які щодня рахують збитки.
Бард увійшов як до себе додому — відкинувши двері з ноги, змахнувши капелюхом так що перо обмело чиїсь кухлі зі столу, і негайно опинився у центрі уваги.
— Вечір в хату, шановне панство!
— Та що ти верзеш! Грай вже що небудь, заради Світла! — гримнув на нього кочмар, киваючи в куток, де п’янички знічев’я вже схопилися за ножі, задираючи один одного.
— Не грошей, шановний, а гостинності! А ця ось чарівна пані, — Бард елегантно вказав на мене, — виступить у ролі мого ангела помсти. Тобто танцюватиме.
Я витріщилась на нього. Якого ангела? Він що, домовляється за мене не спитавши? Проте натовп уже нашорошився. Кілька моряків підняли голови від кухлів. Бард вже стрункою ходою крокував до помосту, де стояв колись стілець з відламаною ніжкою, а тепер слугував підставкою для відра з помиями.
— Сьогодні, — Бард одним рухом скинув відро, поставив стілець прямо і всівся на нього, витягаючи з-за спини лютню, — я розкажу вам, як Біла Відьма танцювала з десятьма тисячами мерців, і як ті мерці насмерть всерлися.
Перші тихі акорди лютні, і корчма стихла. Навіть ті, хто вже був ножа витяг, тихенько собі всілися нашорошивши вуха, та шикаючи на менш тверезих сусідів. Навіть ті, що вже п’яно клювали носами в свої келихи, розплющили очі.
— Під місяцем повним навала невтомна дереться по шляху між скель снігових … — співав Бард низьким, оксамитовим голосом, — їх тисячі, не мертвих, мов тіні мовчазних, горами йшли, слизаючи снігами, не чуючи ні холоду ні вітру… до форту навпростець, імперцям не поможуть їх молитви.
Корчма завмерала марячи тим видовищем. Я тислась то стіни, теж зачарована — версія подій від цього Барда була.. бомбезною.
Біла Відьма вийшла на шлях і встала проти десяти тисяч зомбі, з презирством в очах і холодною сталлю в тендітних руках.
Десятками кидалися на неї зомбаки, та розрубані, чи не навпіл, котилися під ноги наступних десятків. Гора тіл росла а відьма й на крок не відійшла. Ухиляючись мов тінь від сотень стріл, вона просто йшла вперед, по горам з тіл, по коліна в крові.
— І вовки, що те бачили зблизька, ще тиждень з переляку дохли.
Вся корчма на очах тверезіла витріщаючись один на одного. Купці зблідли. В корчмаря аж кухоль з руки випав і брязнув об підлогу, порвавши мертву тишу — всі аж підстрибнули.
Капосний Бард додав жаху раптом рвонувши струни — пару повій обісцялося, а купчиня поближче свідомість втратила.
— А шкіру здирає? — пискнув хтось з натовпу.
— Та ти що? — Бард аж відкинувся, наче від образи. — Вона ж не з Темних! Вона з Імперських! Ті шкіру здирають виключно живцем!
— А з кого? — стривожено спитав купець.
— З тих, хто грошей за розваги не сплатив! — Бард знов капосно ляснув по струнах і весь натовп здригнувся, а потім зайшовся нервовим реготом.
— А поки вона сюди не дійшла… — зі струн лютні полилося щось розгульне та запальне.
Мої щоки запалали. Це часом не те, під що відспівувала Еріс? Неважливо. Натовп уже тупотів ногами в такт, медовуха потекла рікою. Корчмар задоволено посміхнувшись до нас, хутко відкоркував свіжу діжку.
Не знаю що на мене найшло. Я стрибнула на стіл, босоніж, наче перетворилась на Еріс.
— Виглядає файна пані, наче в рота не брала! — впевнено видала я, гупаючи босими ногами по столу.
— Ні горілки, ні слив'янки, ні червоного вина! — підхопив Бард, аж сяючи від такої несподіванки.
— Я сказав що ти твереза! Ой не бий по голові! — тупотіла я, і натовп вже підспівував, бо мелодія була з тих що чіпляється з першого куплету.
— Обійми мене потужно! Та й цицками задуши! — ревів весь зал, і столи затряслись від тупотіння.
Бард прислухався до мене. Спочатку з подивом. А через пару куплетів, з професійним схваленням.
Після третьої пісні — вже цілком непристойної — корчмар власноруч виніс нам дві тарілки з печеним м'ясом, пиво та хліб. Бард взявся за пиво, старанно сховавши свою порцію в торбу.
Свою порцію я теж розділила, а половину підсунула до нього. Бард подивився на мене, але і цю половину старанно сховав. Я витріщилась на нього, не торкаючись їжі.
— Їж, мала. Заробила. Проте мені треба щось напхати і в інші голодні писки.
Я заходилася їсти, відсунувши своє пиво до Барда. Той вдячно кивнув. Здається мені, чи боргів він наробив не тому що в карти програв?
— Знаєш, мала, тут є кілька панів що вже тиждень не можуть продати свій товар бо всі заможні повтікали.
— У? — спитала я, наминаючи м’ясо.
— В них їжа псується, яку нема кому продати. Допоможеш мені завантажити мого вухатого, тим добром аж по самісінькі вушка?
Він замовк, наче підбираючи слова.
— Скільки? — спитала я.
— Скільки що? — тихо запитав.
— Скільки ротів треба годувати? — поточнила я.
— Тридцять три, — сказав він, дивлячись у свій кухоль. — Багато дітлашні викинули работорговці.
Я здивовано витріщила очі.
— Не буде зиску з такого продажу, а багато хто втратив батьків, просто додому їх не дочекавшись…
Я кивнула. Натовп загомонів, вимагаючи продовження банкету. Я знов стрибнула на стіл. Бард взявся за лютню.