Розвідка.

89. Розвідка.

— Ну все! Ти догрався — подумки вилаяла я особливо набридливого пацюка і вхопивши того за шкірку, потягла шкідника до рота, щоб негайно відгризти йому голову. Але так і завмерла, з пацюком біля рота. Ба двері на лоджію відчинилися і вивергли на нас повністю голого чоловіка.

Той подивився на мене, на пацюка, потім знов, на мою відкриту ротяку. Я скам'яніла, пацюк скам'янів витріщаючись на нас, і м'язистий нудіст скам’янів.

Двері за його спиною тихо клацнули, замикаючись. Тож він здригнувся і зацьковано на них озирнувся. Зненацька він рвонув до мене, затуляючи мені рота долонею.

— Тихо мала! Анічичирк! — загув він мені просто у вухо, притиснувши мою потилицю до своїх волохатих грудей під напомадженою борідкою.

Від того гудіння в мене засвербіло у вусі, тож я відрухово потерла його пацюком, що обім’як, мов ганчірка — приголомшений не менше за мене.

Від такого массажу, пацюк раптово очуняв і щосили викрутився клацаючи зубами біля носа свого рятівника. Той лише хутко відсахнувся й притис мене міцніше.

Пахнючило від нього жінкою, вишуканим вином, ще й парфумами. А от долоня що під моїм носом — мала стійкий сморід каніфолі та лляної олії.

”Так ось ти який, класичний герой, що тікає від чоловіка коханки, виблискуючи голою дупою в ореолі місячного сяйва?” — мурмотіла я собі, — “З добряче так тренованою, доречі, дупою!”

Ми слухали як в хаті щось грюкнуло. Ось хтось бухнувся об стіну. Потім виконав риголетто блювання.

Двері перед нами хутко розчинилися, навпіл розрізавши темряву світлом. Жіноча рука викинула мені під ноги купу дорогого чоловічого вбрання. Слідом — меч. А ще й неабиякого капелюха з пером.

— А якщо я твого коханця знайду?! — заверещала п’яна червона пика,  визираючи на лоджію з двері. Я відрухово начепила пацюка йому просто межи очі! Між роги, на які він давно заслуговував.

— А-а-а! — заволав дурним голосом той козел.

— Ві-ві-ві! — вторив жіночий вереск, бо пацюк чкурнув зі смердючої пики, на груди напів голої жінки, що тягла того йолопа в хату.

— Кляте місто! Кляті відьми! Кляте життя, в якому діти вночі щурів жеруть! — тихо шипів собі молодик хутко одягаючись.

Я витріщилась на нього. Вдягатися, цей досточтимий, почав з капелюха: з погордою відкинувши за голу спину його шикардосне перо.

Другого нахабного пацюка я вже вхопила. Чи то як зброю, чи тому що та тварюка мстиво гризнула мене за босу ногу.

— Ходи но за мною, бідося, кинь той волохатий смаколик! Я тобі гарячу вечерю завинив!

Підмогнувши мені, збоченець підтяг штані, та вправним кульбітом зіскочив з високої лоджії на засрану конячими каштанами бруківку. Зацокотіли підкови і до молодика з за рогу, хутко вийшов віслючок, нав’ючений торбами. Молодик озирнувся на мене.

«Вечерю? Волохатий смаколик? — майнуло в голові. — Він думає, що я збираюся зжерти цього щура? Тьху!».

Я рішуче відпустила щура, та й повторила той акробатичний стрибок. Не менш вправно приземлюючись між кізяками.

Молодик схвально кивнув, і вклонився мені, вишукано вимахуючи капелюхом. Я задрала носа, мов високородна, і присіла в величному поклоні, який скопіювала у знайомої мені Барда.

— О! Тож пані босоніж по кізяках піде? — чоловік запропонував мені спертися на його манерно виставлений лікоть, — чи нехай оцей віслюк понесе на собі, чарівну дупку шановної?

Згадавши як саме я зараз одягнена, я зашарілась, осмикуючи свою подрану сукеньку, що колін не сягала.

Бард повів мене заплутаними вуличками, крокуючи попереду віслюка, і, здається, насолоджувався власною шляхетністю.

Нана заклопотано доповнювала тривимірну мапу міста в моїй голові. Я марно нюшила повітря, маючи надію вловити хоч молекулу запаху трав, феромонів чи зілля Темних Травниць.

Дійшли ми досить швидко. Вузький провулок перед корчмою смердів риб’ячою лускою, сечею й пивом.

Ліхтар хитався на ланцюгу, і в його світлі з темряви відлипли троє. Не квапились. Не ховались. Так виходять лише ті, хто певен своєї безкарності:

— Пане Бард, — озвався кремезний, обпершись плечем об стіну. — Ніч холодна, а порт — місце нервове. За кілька монет на пиво, та оцю вашу рабиню-білявочку на ніч, ми забудемо що сьогодні вас бачили.

"Бард?" миттєво прострелило мені в голові, і все стало на свої місця.

— Панове, — тим часом відізвався той, — Гроші я отримую за пісні, а щоб їх отримати від мене, вам не співати треба, а гопака танцювати... може навіть і голяка.

— Чорний Слимак тобі цього не вибачить, — збісився кремезний, витягуючи з піхов ножа. 

— Та й грошей ти йому чимало завинив.

Пітьма з обох боків ворухнулась перетворюючись на п’ятьох дядьків, що вже потяглися до своїх довгих ножів.

— Слимак сказав, що швидше небо впаде, ніж у тебе гроші з’являться, — кремезний неспішно витяг з-за спини й другого ножа.

— Тож твоє тіло без шкіри додасть усім іншим його боржникам… краплину розуму.

Але постать Барда вже розмазалась в стрімкому танку. Меч висвистів у повітрі сяючу місячним світлом вісімку, а кинжал, що дивом виник в його лівій руці хутко закрутився і миттєво зник. Зник і миттєво завмер тремтячи в оці кремезного.

Тіло глухо гепнутись на засцяну бруківку. Нападники нерішуче відступили в тінь.

— Ого! — вихопилось у мене. — А тут з бардів важко медовухи натрусити — ліпше жерти власне лайно!

Я відрухово виспівала це, наслідуючи манеру Еріс, і теж хижо припала до землі, вихопивши кинджал.

— Чудовий голос, пані, гріє вуха, — виспівав бард у тон мені. — Чи, може, й танок смерті кров зігріє, і жагу бою запалить в серцях у лицарів достойних?

У відповідь ляскіт десятка чобіт по лайну поставив крапку у виставі, даючи зрозуміти: вмирати за честь Слимака тут ніхто й не збирався.