Передмістя

Закинутий барак на околиці міста, в якому труситься від холоду зграйка збирачів, став моєю першою ціллю для спостереження. Закинутий між мерзлим заболоченим лісом, та першими ознаками передмістя, він безпорадно витріщався на озеро, що дивом не вкрилося льодом, мабуть тому що бруду в ньому було більше ніж води.

Я розпалила на березі чимале багаття та мішала в котлі над ним густу юшку. Пахнючила та юшка смачно, та повитягала за носи з бараку голодні дитячі писки. Судячи з моїх спостережень, їжу малечі ще три дні не принесуть. А те, що принесли, мешканці бараку,  вже проковтнули, навряд чи вгамувавши голод.

— В нас нема чого поміняти на їжу — доносився до мене застужений дівочій шепіт, — Йди ти!

— Хай Ніса йде! Вона в борделі жінкам прислуговувала, може й цю звабить!

— А чого я? — плаксиво відповіла та, — кого я зваблю в такому вигляді?

— А може Тама піде? Хай скаже що це наша територія! — втрутився в мозковий штурм ще чийсь писклявий голос.

— Ось ти і йди! Ти ж хлопець!

— Тихо! Вона сама сюди йде! — з натиском прошипіла Тама, судячи по голосу.

Я обережно постукала в двері: — Є хто? Хтось може приглянути за вогнищем та речами, поки я відійду?

— Я можу! — Тама хутко відкрила двері і висунула свою чорну мармизу з прихистку. — А що нам з того буде?

— Можете юшку сьорбати, аж доки я не повернуся.

Двічі вмовляти не довелося, проте п’ятеро дітлахів, різного віку, обережно дивилися як моя постать зникає у сирий вечірній мряці густого підліску. Хвилин через десять я вже поверталася з двома жирними болотними куріпками, що встигла впіймати.

— Залиш трохи! — почула я голос Тами, — Май совість, Ніса! Ми й так пів котла зжерли.

— Наїдайтесь досхочу! — заохотила я, — Якщо допоможете мені цих куріпок патрати.

В котлі енергійно зарухались дерев’яні ложки, намагаячись вхопити трохи м’яса, крім картоплі.

— А що пані Мисливиця забула в наших місцях збору? — почала допитуватися Тама, чи то наївшись, чи то тамуючи голод, даючи нажертися молодшим.

— А як тут заробляють Мисливці, — зацікавлено спитала я.

— Ну… — засумнівалася Тама, — Я чула, що погано заробляють, тож тут мабуть а ні одного не зосталось.

— Навкруги повно голодних, а Мисливці не заробляють? — здивувалася я, хоч вже давно зрозуміла в чому сенс проблеми. Якщо голодні ще й бідні, то мисливці нічого не зароблять. Не куплена здобич просто псується. А кілька заможних сімей, багато здобичі не куплять.

“Економіка зруйнована” — Нана поєднала все що дізналася про володіння Темних від Тами з тим що розповіла Еріс. Звісно ця малеча збирала трави і з того що вони мали збирати, цінність мали особливо наркотичні речовини з Темного Рецептарію.

Хоча дещо було дивним: та Чорна Книга, що ледь не вбила Еріс і ледь не призвела до загибелі Форт Ліндо, була саме Темним Рецептарієм. Але здається, що величезна кількість рецептів з нього сучасним Темним була невідома.

Жар ватри і густа гаряча юшка, що парувала у ложках, швидко гнала холод з кісток, тамуючи голод у дитячих шлунках. Очі старших дітлахів заблищали, а язики розв'язалися. Малеча навпаки — почала куняти, клюючи носом, а хтось вже дрімав впавши писком на ногу Тами. Тама ніжно пестила дитині голову, втупивши погляд у полумя, наче вичитуючи в ньому примхи майбутьньої долі.

— Ось ще дві куріпки, — я кинула ще два строкатих тільця до двох попередніх. Тама здригнулася, виходячи з забуття, зіниці її сфокусувалися на тій купі їжі, і вона люто вщипнула себе за руку. Переконалась що не спить?

— Може хтось підкаже, кому в місті я то можу продати? — я намагалася говорити приязно.

Все ще не можу звикнути до власного голосу, відзвуки якого луною пронеслися над болотами, потроху в'язнучи в плямах туману. Підлітки з деяким острахом поглянули на мене, а потім, нерішуче, один на одного. Вся дітлашня вже спала. Затягнуту тишу порушував лише тріск полум’я та невпинний шурхіт висохлого очерету, якому вдавалося шурхотіти навіть без сліду вітру.

— Після того, — нерішуче почала Тама, — як крізь місто мовчки пройшли тисячі зомбаків, майже всі заможні люди з міста втекли, а хто не втік вислав свої родини.

— Зомбаків? — перепитала я.

— Ну так їх в місті назвали! — втрутилася Ніса — Не живі, не мертві, прийшли по льоду річки і прямо крізь місто потупотіли собі в снігові гори! А ні краплі води не випили, дехто з міста втік і в лісі ховався аж доки голод їх назад в місто не загнав.

— А коли подорожні, донесли байки про “Вбивцю Десяти Тисяч” — продовжила Тама, але зупинилася побачивши як я здригнулася.

— Навіть сторожа, почала тікати по одному, а коли й десятками. В місті тільки шепіт стоїть, що Імперія помститься і навесні спустить на нас ту Білу Відьму, Засновницю, і що та всіх тут виріже, до останнього злидаря.

Мене знов пересмикнуло, і Тама витлумачивши то як страх, добавила жару на спину:

— Так, виріже всіх, — Тама страшно зашепотіла вирячаючи очі на дітлашню що прокинулась, — Навіть курей та собак …

— А з дітлашні, зніме шкіру живцем, і пошиє рукавички… — додала Ніса, капосно ляснувши каменем по деревині, на якій сиділа.

Деревина аж загула. А дітлашня заскавучала з жаху, та підскочила, кинувшись один до одного в обійми.

— Тож місто розбіглося? — спитала я випадаючи з ступору. — І продати їжу нема кому?

— Розбіглися тільки ті що мали гроші, а ті що залишились за шмат м’яса хіба що рабами заплатять, чи власними тілами. Повії без сторожі давно з голоду пухнуть.

— А ви чим годуєтесь? — питання само злетіло з моїх вуст, я тільки дивувалася самостійності та спритності власного язика.

Старші перезирнулися, Тама кивнула і Ніса хутко подріботіла в барак, та винесла звідти невеличку торбинку де лежало кілька зморщених, смарагдово сяючих мохів, грибів та напів-засохлий корінець. 

— Так ви збирачі трав? — подивилася я на Нісу.

— Зазвичай ні, але за це нам принесуть мішечок круп а може й пригоршню сухих бобів.