Найманки

— Ти ж розумієш, що ці найманки не визнають лідера, аж доки не переконуються в його силі? — Біліс вичитувала мені, як матуся, що вперше відпускає дочку до міста. Її голос губився в посвисті вітру, що рвався з гірських перевалів.

— Тож вони будуть провокувати тебе, чіплятися до Кошенятка, і тобі доведеться прикандичити кількох з них, аж доки вони тебе не визнають.

Халепа. Біліс мала рацію. Як мені переконати їх у своїй силі, до того ж у ролі Імперської Травниці, не виказуючи свого знання магії?

Я стояла на стіні фортеці, задумливо вдивляючись у безодню урвища. Сонячні промені ледь підсвічували завісу снігової крупи, що вітер зривав зі снігових шапок ламаних скель. Повітря було холодним і гострим, мов наточене кригою, і воно завзято гризло кінчики моїх пальців.

— Не переймайтеся Біліс, я якось впораюсь, нікого не прикандичивши.

— Дивись, щоб вони тебе не прикандичили, — посміхнулась Біліс, її посмішка здавалася такою ж гострою, як і скелі навкруги. — Ці дівчата пройшли через чималу бійку за право стати частиною мого клану.

— Може, не треба мені брати з собою Кошенятко?

— Зрозумій, в очах чаклунок твої відносини з моїм Кошенятком — єдиний привід мати родинні зв’язки з кланом Кривавих Ножів.

Я ледь второпала, про що вона каже, бо весь час називала його клан Біліс. Але ж вона, як амбітний матріарх, відновлювала клан своєї прапрапра... Криваві Ножі — чи не кожна чаклунка росла на казках, в яких той прадавній клан згадувався.

— Не переймайся за нас, я буду уважна, — поклавши долоню на руку Біліс, я її трохи стиснула і, зістрибнувши зі стіни фортеці, побігла до каравану.

Караван складався з Кошенятка на чолі, двадцяти вершниць на бойових козах та ще з півсотні нав’ючених товарами та провіантом кіз. Біліс весело сміялась за моєю спиною. Ну що зробиш — сама порадила мені хизуватися своєю силою.

Найманки не стали мене чекати і рвонули з місця в кар’єр. От розбійниці капосні! Ну ж бо я вам покажу.

Коза Кошенятка рвонула разом з усіма, під дією імпульсу, стрибаючи з каменя на камінь. Відштовхнувшись усіма чотирма ногами від стіни долини, вона помчала поперед усієї козиної кавалькади.

Чорні постаті дико виючої зграї найманок виглядали тінями, що на білих хмарках скачуть по ламаних скелях до обрію, вранішнім сонцем причепуреного в помаранч та пурпур.

Захват від того шаленого карколомного руху десятків гірських кіз мало з чим можна було порівняти.

Кошенятко у відчаї шукав мене очима в непроглядних снігових вихорах, що лишав за собою рух пружних тіл — цих стрибучих пухнастих блискавок. Крижаний вітер свистів у вухах, забираючи подих і змушуючи сльозитися очі.

Я заспокійливо торкнулася його коліна, і малий розуміюче посміхнувся. Я легко бігла поруч з його козою у вигляді перевертня, невидима в своєму нанітному камуфляжі, відчуваючи, як снігова крупа б'є мене по обличчю, наче тисячі крихітних голок.

Молоді найманки весело реготали, вирішивши, що їх жарт — втекти від пихатої Засновниці, кинувши її в чистому полі без верхової кози, — вдався на славу. Їхній сміх нісся над ущелиною, змішуючись з виттям вітру.

Через кілька годин тої карколомної гонитви я знову поплескала Кошенятка по коліну і рвонула вперед, до першого місця ночівлі каравану. Біліс казала, що там є печера, в якій є джерело води та запасено сухий хмиз.

Сонце вже ховалося за горами, кидаючи на скелі довгі, блакитнуваті тіні, а повітря ставало ще холоднішим. Коли Кошенятко в оточенні весело регочучих жартівниць увійшов у печеру, роти їм разом заціпило.

Я старанно поралася біля вогнища, над яким у котлі вже пріла запашна юшка з ароматними травами, що пахнючила аж на всю печеру. Я стрілою рванула до Кошенятка, обіймаючи його і розтираючи йому руки.

— Замерзло моє Сонечко? Іди ж но сюди швидше, гаряченького попоїж.

Я навмисно не звертала уваги на решту, у якої повідпадали щелепи, потягнувши мстиво усміхнене Кошеня до палаючої ватри. Тільки промурмотіла щось про «кіз ледачих», яких «тільки за смертю і посилати».