Гніздо Ліндо

— Мало що володарка, задарма гріє постіль сину, так ще й на халяву лікує батька — мстиво шепотіла про себе Еріс, але ж так щоб і я чула, суючи мазі, трави і фіали назад до торби.

— Шановна Засновниця не хоче скористатися конюшнями? — посміхнувся батько Марека Лорд Ліндо, високородний, що ім’я собі створив своїм мечем. На полі бою, а не по праву народження.

— Там язикатим служницям різками язика лікують, — пояснив він.

Старий воїн, який вважав що і Марек повинен так само, мечем доводити свої права на землі Ліндо. Тож Еріс одразу зважила виміряла і розрахувала характер старого, як і межі його терпіння.

— Раба цієї травниці-жебрачки, таких процедур не варта, і грошей то не замінить, — вперто мурмотіла мала, — тут мазі просрано і трав рідкісних, щонайменше на три золотих, навіть продаж цієї дупи в Дім Кохання не видере мою володарку з злиднів, і не нагодує, доречі.

— Може вельмишановна пані Мара залишить мені цей взірець мовчазної покори, та щедрості, бо я відчув бажання замінити свого фінансового радника…

Я лише посміхнулась. Все в домі Ліндо склалося взагалі не так як я переймалася. Ці межові лицарі прості й зрозумілі, хоч і суворі, але ж не пихаті.

— На тобі! На догляд, за своєю володаркою,— старий Ліндо тицьнув малій кошель, що приемно та важко звякнув, коли мала хутко так сховала той скарб у своїх спідницях, а себе за мною. Так, на всяк випадок, щоб назад не відібрали. Старий зареготав.

— Я відчуваю себе так, що зараз скочу на коня, візьму пів гарнізону, та сам той тунель провідаю.

Ні! Хай лежить собі старий бовдур, я і так його ледве залатала. Мабуть очі мені витріщіло так, що Еріс хутко зацокотіла:

— Володарко, ми з заду поїдемо, бо латати цього лорда, нам ще зо три мішки грошей принесе.

Я енергійно кивнула, і старий знов з подивом подивився на малу. Мабуть ще ніхто так швидко не примушував його засумніватися у власних намірах.

— Лорде, ми не можемо розпорошувати наше військо, — втрутилася Мелісса, приязно мені посміхаючись, — до того-ж зараз Марек потребує припасів, а не війська що той провіант за три дні зжере.

— Мара, ти підеш з караваном? — здавалося їй не хотілося зі мною так швидко розставатися, особливо після того, як я сказала що вагітність проходить нормально і що в неї під серцем штовхається хлопчик.

“З караваном піде Еріс”, нашкрябала я в нотатнику. “А я піду і спробую домовитись з кланами Чаклунів”.

Мелісса здригнулася, схопившись за живіт, навіть старий лорд витрівщися на мене як на скажену. Еріс миттєво стривожилась, вискочила з-за мене і теж зазирнула в нотатник.

— Це неможливо! Нікому ще не вдалося домовитись з тими лютими відьмами! — Мелісса стривожено схопила мене за руки, наче намагаючись утримати від тої дурної думки.

— Вони налітають мов вітер, жалять мов бджоли і знищують кожного хто сується в їх, Світлом прокляті гори! — підтвердив старий.

“В мене є пропозиція від якої вони навряд чи відмовляться”, — я швидко зарухала олівцем, — “Я вже маю деякий вплив в одному невеликому клані, на кордоні з нами, і стосунки з однією з п’яти старших, то ж не йду всліпу до лева в пащу”

Сім’ю Ліндо мені легше було переконати, ніж Еріс, яка вже тиждень нила, що піде зі мною, бо її бідолашна володарка, без її мудрої поради, в горах чаклунських точно пропаде.

— Володарко, ви знову не спали, — голос Еріс пролунав з порога, де вона стояла, затуливши ніс рукавом. — Це тхне так, ніби хтось смажить болотяного слимака на вогнищі з отруйних грибів.

Я не відривала очей від фіалів, в яких густі, перламутрові краплі мого нового зілля зливались у складних спіралях. Це була не просто валюта. Це була моя пастка, принада для чаклунок. Цей еліксир, миттєво поновлював запас смарагдового сяйва.

Для тих чаклунок, що мали обмежений його запас, і мали тижнями поновлювати його, це зілля було незамінним. Вони будуть жадати більше. А отримати зможуть лише через клан Біліс. Це звісно посилить чаклунок що зможуть це купувати, і послабить інших… 

«Це інвестиція в стабільність,» — холодно відповіла я сама собі. — «І в майбутнє Рорі».

— Коваль Жорж сказав, що клинки готові, — Еріс, виклала кілька важких пакунків на стіл, — ще й хизувався, що це його краща робота.

Всередині, на оксамитовій підкладці, лежали три комплекти парних ножів. Копія тих раритетів що я бачила в Кицюнятка. Два — менші, легкі, витончені, для Піпі та Рорі. Але третій — справжній шедевр, для Біліс.

Леза, ковані з темного, майже чорного металу, вздовж їх хребтів тяглися руни з чистого срібла, що випромінювали, холодне сяйво — витончені та смертоносні, як і сама Біліс. 

— І навіщо дарувати таку красу якимось дикунам? — зітхнула Еріс, водячи пальцем по тих срібних візерунках. — Краще б собі тут будинок придбали, їх тут вигідно торговцям в аренду здавати.

Я підняла руку, зупиняючи її. Потім взялась за олівець.

«Ти поїдеш з караваном. Ти — мої очі, мої вуха і мій голос там. Ти маєш переконатися, що торгівля з кланом Біліс починається без затримок. І ти — ключ до мого плану тут.»

Довірити їй таку відповідальність — це був єдиний спосіб утримати її тут.

— Ну... якщо я ключ... — протягла вона.

“А ще слідкуй щоб ці хитро-довбані торгаші Гільду не надурили”.

Очі малої запалали почуттям обов’язку. Бідні торгаші, але що поробиш.