Тунель мотаро

Це все ще розвідка боєм, тож два десятка шахтарів, десять віслюків, їжа, фураж, олія для ліхтарів, ліки, тканина, патики на шини… Треба бути готовим до всього, бо ми мали змінити долю цього форту.

Два тижні пролетіло в вигребанні піску, сміття та мулу з тунелю Мотаро. Я вже остаточно переконалася що той тунель, то їх працьовитих лапенят справа. Шахтарі вправно кришили ту м’яку породу, а помічники споро вивозили її з тунелю, віслюками, в печеру біля озера.

Там біля підземного озера експедиція і поставила свої намети. Далеченько від тунелю, та я вже зрозуміла чому. Шахтарі не знали чого чекати по той бік мулу. Води, криги, осипу або ж…

— Дивися Гільберт! Колір полум’я змінився. — старий шахтар вказував малому на ліхтар, Гільберт уважно роздивлявся. — Запам’ятай, це мертве повітря! В нього немає а ні кольору, а ні запаху, але дивися: віслюки морди задирають, бо їм внизу дихати важко.

Невже метан? Я миттєво стривожилась, бо суміш метану з киснем може й вибухнути. Проте Нана швидко висвітила “двоокис вуглецю”. З тунелю йшов витік суміші метану, сірчаного та вуглекислого газів. Всі вони важче за повітря тож заповнили низ тунелю.

— Роботу треба припинити, аж доки це мертве повітря не розвіється — дід енергійно вигнав всіх з тунелю, даючи ковінькою по плечах тих хто його не почув.

— Ай, чого це так страхатися, — зморщився хтось з молоді, потираючи забите плече.

— А того, дурню, — наставляв дід, — що якщо ти тут заснеш, то більше не прокинешся.

— А будеш працювати далі, то зненацька зомлієш. Впадеш. І помреш!

Я прогнала всіх відпочивати, навіть Гільберта, що за мене найбільше переймався. Та похапцем простукала стіни. Мулу залишилось метри зо три. Далі були якісь порожнини. А ще далі в тунелі було вщент порожньо.

“Мертве повітря” з тунелю десь тиждень виходило. Але для гігантичних ближніх печер, що мали природну вентиляцію, той виток газу не був проблемою. Тож в тунелі я щодня міряла концентрацію газів, аж доки небезпека не минула.

На всяк випадок я відклала роботи ще на день, а коли шахтарі поснули, збігала сама прорити шурф. Отут, повище аж під стелею тунелю.

Звісно одяг я скинула, аби не порвати, випустила всі кігті і вкрилася шерстю з нанітів, для захисту від дрібних поранень. Бойова землерийка готова. Порпаючись в породі мов барсук я аж задоволення відчула. Цікаво яких ще генів в мені модифіковано.

Нарешті а прорила до порожнини і кігті мої шкрябнули по товстелезному шару.. хітину? Мій нічний зір вихопив подробиці: тіло величезного мутованого павука застрягло в тунелі перекривши хід води. В прадавні часи, ще до утворення льодовика.

Тіло давно стліло, перетворившись на порожні хітинові оболонки що теж струхли і замінилися солями і мінералами. Тож затор в тунелі-водоводі утворила ота тварюка.

Розмірам павука я не дуже здивувалась, пригадавши мутованого павука що вбила в Фортеці Кривавих Ножів, але смарагдово сяюче ядро цієї тварюки, було розміром з людську голову.

Я поклала на нього лапу і витягла стільки сяйва за раз, скільки мені поле бою з зомбі колись дало. В мене аж кістки загули от такого припливу сили. А само ядро сяяло собі як і до того, наче взагалі мало безмежний запас сяйва.

Ховаючи здобич серед своїх речей, я аж муркотіла. Я вже знаю що Біліс як подарунок віднесу, в неї там дві малі ненажерні до сяйва дупки ростуть: що та Піпі, що та Рорі. Хоча стоп! Я кинула все і понеслась розвідати тунель.

Якщо він веде в долину Ліндо, якщо я домовлюсь з чаклунками, якщо вони вийдуть захищати фортецю як найманці.. якщо.. якщо.. якщо..

Я неслась по тунелю як куля в стволі, і тільки тут зрозуміла що вперше тут бачу насправді рівний прямий шлях, де можу виміряти справжню швидкість моїх пружних лапеняток. Повітря тисло мені на очі м’якою стіною, але ж сто кілометрів на годину я таки подолала.  

Тунель інколи виводив мене у великі порожнини в скелі, та знов пірнав у товщу скелі, в якийсь з таких порожнин Нана висвітила тривимірну сітку порожнечі та кольором позначила щось живе.

Я не зупиняючись розгледіла на її сповіщенні знайомі обриси коренів, таких само як у корабля Мотаро. Коли тут була вода, корені могли живитити якісь з пристосунків мотаро.

На мить я захотіла повернутися але спереду вже з’явилося світло на тому кінці, прямого мов стріла, тунелю! Я добігла до сяючої денним світлом стіни з криги. Перевірила мапу Нани і застрибала від захвату. Я в долині Ліндо. З одним із моїх якщо, покінчено.