Печери

— Так, моя хоробра Кицюня, — Марек відповів на моє питання, — в льодовику ближніх печер справді зберігалися трави та інгредієнти, яких не торкалися років сто. Але ж розібратися що там є і що з того потрібне, пересічним людям не сила.

Він благально подивився на мене, з сумнівом тримаючи якійсь сувій паперів: — Ти ж обіцяєш бути розважливою та обережною?

Я палко обійняла Марека, коли він протяг мені карту. То ж цілий скарб. В ближні печери з поверхні між скелями, в незапам’ятні роки продерся льодовик. Споруди, що проводили льодовикову воду у каналізацію та водогін фортеці, будувала давно зникла цивілізація.

Цікаво, чи будуть ті старовинні споруди схожі на споруди в фортеці Кривавих Ножів?

Експедиція зібралася чимала. Еріс чи не на всі тяжкі пішла, щоб Гільда взяла і її. Територія ближніх печер вважалася відносно безпечною. Тож воїнів з нами пішло лише двоє. Проте до нас приєдналися кілька старих шахтарів з юними помічниками.

Десятків зо два віслюків несли поклажу із свічок, факелів, масляних ламп, а також запаси їжі та води. Навіть коваль зі своїми помічниками виявив бажання приєднатися, бо в нього залишилося замало якихось, одному йому відомих інгредієнтів.

Еріс скакала навколо Гільди, як дзиґа, без кінця перераховуючи своє майно: — А я й мотузку взяла, і крейду, і сухарів, на всяк випадок! А ще оцей ніж, бачиш?

Гільда, стомлено піднявши очі неба, буркнула: — Так, так, мала, я вже бачила це твоє шильце. Тільки обіцяй, що нікому в дупу його не встромиш, без нагальної на то потреби. Згода?

Вхід до печери виявився широкою аркою з каменю, наче обтесаною велетнями. Повітря зсередини пахло вологим каменем і час від часу доносився дивний гул — мабуть, вітер гуляв у підземних лабіринтах.

Я придивилася до стін і розпізнала характерний слід льодовика. Справжній гігант колись проторив цей «шлях», деручи скельну породу піском та брилами, що зазвичай ніс у своєму крижаному череві.

— Гільдо, Гільдо! Дивись, це велетні зробили? — зачудовано цокотіла Еріс, побачивши як я до слідів льодовика приглядаюся. — Гельмут каже що велетні, і що вони тут ще бувають, аби жерти занадто пихатих та необережних.

— Ні, Еріс, — Гільда суворо подивилась на капосну мармизу Гельмута, що поспішив сховатися за інших хлопчиків — Бачиш ці довгі, паралельні борозни, наче хтось пальцями в м’якій глині провів? Це шрами від потоку льоду, так званого льодовика.

— Але ж це твердий камінь, не глина, як таке могло статися? — вона обережно торкнулася шорсткої поверхні.

“Крига льодовика несе в собі брили порід і каменю не менш твердого” — пояснила я, використовуючи нотатник, — “мільйони гострих камінчиків і піску терли цю поверхню, тисячоліттями льодовик шліфував цей прохід, доки не розтанув, залишивши ці сліди.”

Еріс пильно оглянула стіни, а потім з повагою погладила камінь. Льодовик терплячий — зачаровано прошепотіла вона. Я кивнула.
Ми йшли далі, і вогні факелів виявили ще дивніші речі. Стеля печери вкрили краплі з каменю, що звисали, наче довгі ікла, а з підлоги назустріч їм виростали такі самі камені.
— Це сталактити і сталагміти, — пояснив один із старих шахтарів, бачачи наш інтерес. — Вода просочується крізь вапняк, розчиняє його і потім, крапаючи, залишає частку каменю зверху і знизу. Одна крапля за одною, тисячу років поспіль.
— Як крижана брунька що тає? — широко розкрив очі хтось з малечі.
— Так, — усміхнувся шахтар. — Тільки ця “брунька”, крапаючи не тане. Повільно, за ціле людське життя, вони ледь на довжину нігтя стають довші. А з часом і зовсім зростаються.
— Як оті стовпи? — втрутилася Еріс, встигнувши сунути свого носа і туди.
— Так, мала ж ти красунечко, — розтанув старий у смарагдових озерах допитливих очей.
Еріс зашарілась, що ж, насолода власною привабливістю, для дівчат дуже важлива, а що вже казати про дівчинку яка і надії не мала бути красунею. Зовсім засоромившись, Еріс дрепетнула в тінь, сховавшись за Гільду, що щиро зареготала, аж луна пішла.
Раптом вітер посилився, і з глибини печери донісся якийсь звук. Не гул, а щось інше... наче далекий скрегіт, що віддавався в кістках. Віслюки завмерли на місці. Люди здригнулися.
Нана миттєво просканувала простір попереду. «Попередження: виявлено значні геологічні порожнечі. Фіксую рух пластів породи під тиском. Рекомендується обережність».
Навіть Гільда міцніше стиснула меча, притиснувши до себе Еріс: — А це що то таке було?
— Гора ніколи не спить, шановна, — понуро відповів старий шахтар. — Іноді вона... ворушиться. Але це не найдивніше, що можна почути в цих печерах.
Кілька годин по тому ми натрапили на підземне озеро. Вода в якому була настільки прозорою, що здавалося, наче її взагалі немає. А в товщі води, ледь світилися тисячі блідих рачків, що порпалися в піску на дні.
— Як вони тут живуть без світла? — здивувалася Еріс.
«Вони пристосувалися, — написала я. — У повній темряві зір не потрібен. Вони «бачать» світ вусиками та відчуттям коливань у воді. Інші види світяться власним світлом».
Я видобула з кишені чималий кристал флюориту, та пропустила крізь нього електричний струм скориставшися сяйвом. Кристал відреагував випромінюючи ультрафіолетове світло, яке впало на стіну. На поверхні стали помітні мерехтливі грибні нитки, що світили власним зеленкуватим сяйвом.
“Усе життя тут існує завдяки мінералам у воді та решткам, що потрапляють з поверхні” — зненацька додала Нана.
— Так, всю стіну тут вкриває отака цвіль, пані-травниця. Вона трохи сяє в пітьмі. Хтозна, може, пані й вона знадобиться, — додав ще один старий шахтар і прикрив шторку на своїй лампі.
Його прикладу послідували всі. Ледь запанувала темрява, як стіни, стеля і підлога засяяли м'яким зеленим сяйвом. Наче хтось розсипав по печері тисячі дрібних зірок.
— Це... як небо влітку! — зачудовано прошепотіла Еріс.
 Гільда обережно торкнулася однієї з світящих ниток: — Цікаво, а цього світла вистачить щоб читати вночі, не витрачаючи свічки?
Старий шахтар усміхнувся: — Ми називаємо їх “підземними зірками”. Вони ростуть лише там, де повітря та вода чисті, не отруєні.
Хлопці під наглядом старших невміло ставили намети. Ну якщо три палиці що тримають клапті просмоленого полотна можна вважати наметами. Вояки гріли для всіх їжу, розпаливши в мангалі вугільні брикети, старанно економлячи паливо.
Еріс, згорнувшись калачиком на колінах у Гільди, спала, її дихання було ледь чутним, а смарагдові очі, якими вона замріяно вдивлялась в “зорі”, нарешті закрились.