Коріння зла

— Маро, скільки мені ще доглядати за цим шкоденям? — Гільда потягнулася та кинувши гострий як бритва меч в піхви, подивилася на мене.

“Мала вже повністю здорова. А чого ти питаєш?” — вивела я в нотатнику, відірвавшись від вечірнього сканування дівчинки, яка стривожено поглянула на Гільду.

Зміни її лякають? Чи Гільда, що її весь час балувала, стала для неї прихистком від ворожого світу. Дівча здригнулося. Писок скривився як від болю, а очі потьмяніли.

Проте, навіть Гільді, вона так і не сказала своє ім'я. Я знов заходилася писати, але нотатник ткнула перед очі малої, впевнено цокотнувши:

“Я знаю що ти читаєш не гірше за Гільду. Як тебе звати і хто ти така” 

Мала вискочила з під теплої ковдри і впала до моїх ніг рачки, бурмочучи: — Ім'я цієї рабині Мечакчадеріс, володарко. Покарайте цю негідну.

Щось бажання бути покараною я в її мурмотінні не почула. Проте гола постать у моїх ніг, застигла непорушно, тремтячи всім тілом.

Це якась ритуальна формула? Я безпорадно озирнулась на Гільду, проте та підхопила малу з полу і кинула назад на постіль.

— Темні справді навіжені! — гнів на обличчі Гільди, я до цієї миті ніколи не бачила, — Як можна дитину назвати “схиблена самиця пацюка”?!

Гільда старанно замотала її худе тільце в ковдру, а мала від того, вирячилась на нас з недовірою, і очі її зненацька зрадницьки зволожніли. Стрималась, хоча ледь не плакала.

— Мала! Мара тебе не для того лікувала, щоб ти застудилась! Підлога ж холодна! Ім’я повинно бути людським як ото Світлодара або ж Любомила.

— А ну не рюмсай мені! Мара тобі швиденько людське ім’я вигадає! Як тебе вдома звали?

— Сивий Павук звав мене Чадеріс, аж поки не продав банді збирачів.

— Тьфу, — ледь не сплюнула Гільда с презирством, — Що то за йолоп такий, що дитину “пацюком” називав?

— Ну.. — мала сумнівалась дивлячись на стелю, — Він мене ще малою придбав, взяв як на здачу, хотів одразу в карти мене програти, але не вийшло, тож собі залишив! Ну мене взагалі важко було продати, з такою страшною пикою…

Ми з Гільдою могли лише витріщатися одна на одну, не знаходячи слів для опису того лайна, що дівчинка нам так спокійно цокотіла. Що вона там про свою страшну пику верзе? А! Оті здоровенні п’ятна шрамів від якоїсь віспи, по всьому писку?

Так я їх всіх одразу вивела. Я подумки озирнулася і второпала, що в брутальній суворій вежі Лорда Марека, а ні одного дзеркала просто не було. Мечакчадеріс? Чадеріс? Ну і ім’ячко, неначе хтось жабу в бруд чоботом затоптує. О! Може просто Еріс.

— Зови мене Мала, ну будьласочка, бо Гільда так зве, і я вже звикла. Коли вона мене так зве, мені стає тепло-тепло…  — безупинно торохтіла мала, неначе цокотінням тим, хотіла відволікти себе від дурних спогадів. Тим часом я порпалася у торбах, в пошуках свого дзеркала.