Тіні в обіймах

Сніг за стінами вежі гудів, наче зграя вовків, що оплакують місяць. У кімнаті Марека пахло не лише смолою й травами, а й його теплом — тим терпким, знайомим запахом, що змушував моє серце тріпотіти, наче пташка в клітці. Я відклала пучки трав, відчуваючи, як утома в кістках поступається іншому, гарячішому вогню.

Марек увійшов, зачинивши за собою важкі двері. Його широкі плечі заповнили простір, а очі, темні, мов ніч перед бурею, знайшли мене миттю. Він скинув важкий плащ, що пах кров’ю й льодом, і ступив ближче. Я відчула, як повітря між нами загусло.

— Маро, — його голос, низький і хрипкий, обпік мені шкіру, — ти ж не можеш вічно ховатися за тими травами.

Я знизала плечима, приховуючи посмішку, і дістала нотатник. "Мені є що робити," — написала я, тицяючи папір йому під ніс. Але він лише усміхнувся, схопив мою руку й потягнув до себе. Мої ноги, наче зрадники, піддалися, і я опинилася в його обіймах, міцних, як кам’яні стіни фортеці.

Його губи знайшли мої, і я забула про холод за стінами, про запах трав, про все. Поцілунок був повільним, але жадібним, наче він боявся, що я розчинюся в його руках, як дим. Мої пальці вп’ялися в його сорочку, а серце гупало так, що я боялася, чи не почує його вся фортеця.

Ми відступили до темного кутка кімнати, де тіні від факелів гойдалися на стінах, ховаючи нас від світла. Його руки ковзали по моїй спині, а я притислася ближче, відчуваючи тепло його тіла крізь тканину. Але навіть у цьому стані я відчула чийсь погляд.

Я відірвалася від Марека, озирнувшись. У щілині між дверима й стіною блиснули два смарагдових вогники — очі Малої. Вона стояла там, напівприхована, наче миша, що визирає з нори. Її погляд був сумішшю цікавості, зневаги й чогось, що я не могла розпізнати. Може, це її вічний скептицизм?

Марек, помітивши мій рух, озирнувся, проте мала вже щезла, мов тінь. Він пирснув, притягнув мене назад до себе.

— Хай собі дивиться, — шепотів він, його подих гаряче лоскотав моє вухо. — Може, навчиться, що не всюди треба свого цікавого носа встромляти.

Я легенько штурхнула його в груди, дістаючи нотатник: "Вона налякана. І не вірить нікому". 

— Знаю, нагадує мене в дитинстві, — тихо сказав він, — я вічно чекав, що мене чоботом в дупу випхають помирати на мороз. Але життя всіх змінює, Маро, як змінило і мене.

Ці допитливі смарагдові очі, які стежать за мною, ховають набагато більше, ніж вона каже. Я притулилася до Марека, ховаючи обличчя на його плечі.

По спині пробігли мурахи, мов тіні Темних Травниць вже потяглися до нас крізь сніги…

— А потім він затяг її в катівню, а я не змогла туди підгледіти — цокотіла мала під здивоване буркотіння Гільди, що старанно гострила свій меч.

— Треба ж було й тобі туди сунути свою дупцю, — жартівливо підначувала малу Гільда, — Може пану Лорду закортіло б на ній щось розпеченим залізом намалювати.

— Мені здається, — зашепотіла мала, — чи Марі він точно щось на дупці намалював, бо вона так скавучала, що я з пересеру втікла.

Я нарешті штовхнула двері і увійшла. Гільда реготала так, що підлога двигтіла. Пика моя запалала, а мала підбігла до мене з непокоєм оглядаючи, чи з усіх боків я ціла. Ще й понюхала, чи паленим від мене не пахне.

— Наче ніде не підпалена! — видала мала, підсумувавши свій огляд. Гільда впала на підлогу, червона як мак від реготу, затискаючи собі рота. Мабуть ледь стрималась, щоб не ляпнути, що і де мені підгоріло.

— Мара, дай їй настійку з кортісу, — зацокотіла мала, з подивом дивлячись як Гільда дригає ногою — бо вона зараз від реготу помре. 

— Краще я тобі потиличника дам, — віддихалась нарешті Гільда, — щоб не шпигувала за дорослими!

Рука Гільди загребла лише повітря бо мала прудко сховалась під ліжко засичавши як дика кішка.