Тіні довіри

Сніг гудів за стінами фортеці, що вперто зализувала свої криваві рани. Тепер ніяка навала не загрожує її мешканцям аж до самої весни.

У центральній вежі, в тісній кімнаті Лорда Марека, пахло смолою від факелів і трав’яним відваром, що кипів у кутку. Я сиділа біля грубо збитого столу, перебираючи пучки сушених трав, які Гільда притягла з комори.

Мої пальці тремтіли від утоми — не фізичної, а тієї, що оселяється в кістках після тижня безперервного зцілення. Врятувати життя то одне, а от відновити здоров'я врятованих — то зовсім інше.

Тут і до навали зомбаків здоровою була хіба що Гільда. Ну така вже статура у всіх Навіжених.

Гільда розвісивши свою зброю на стіні ніжно годувала дівчинку, яку я їй довірила. А Нана тихо гуділа в моїй голові, аналізуючи стан малої. Та лежала на вузькому ліжку в кутку, загорнута в грубу вовняну ковдру.

Тільки но Гільда відійшла, як мала знов з острахом подивилася на мене. Її смарагдові очі, ще тьмяні від тижневого сну, блиснули в напівтемряві. Я відчула, як її погляд, вп’явся в відзнаку Засновниці на моїй шиї.

Гільда, що присіла на ослін біля вогнища, грюкнула кухлем об стіл. Її обладунки натужно зарипіли, коли вона повернулася до малої.

— Чого вирячилась? — посміхнулась вона, витираючи піт із чола. — Думаєш, Мара тебе зараз на шматки порве? Чи в котел кине, як Темна Травниця?

Мала стиснула губи, її пальці міцніше вчепилися в ковдру. Її погляд метнувся з острахом до мене, потім запитливо до Гільди.

— Вона над тобою тиждень гуділа, як бджола над квіткою, — пояснила Гільда, — Тиждень тебе латала, а ти зиркаєш на неї, як пацюк з пастки.

Я зітхнула. Звісно, мала чекає на якесь покарання за те що навела зомбаків на фортецю. Я зашурхотіла олівцем в нотатнику, і протягла його Гільді. Та схопила його, пробігла очима й пирснула.

Мала звузила очі, її худе личко скривилося в зневірі. Вона глянула на мене, наче шукала підтвердження, що я ось-ось дістану ніж.

— Слухай, що Засновниця пише, — сказала Гільда, тицяючи пальцем у папір. — “Ти жива. Ніхто тебе не каратиме. Ти не винна в тій навалі. Лежи, їж, одужуй.”

— Гільда кинула нотатник на стіл. — Чула? Чи тобі вуха снігом забило?

— Жива? — ледь чутно пробурмотіла мала, її пальці нервово стисли край ковдри, очі її раптом змокріли — Жива? Ми всі вже приречені...

Її тіло здригнулося від стриманих ридань, але вона їх придушила з палким жалем дивлячись на Гільду.

Гільда зареготала так, що стіни здригнулись і мала з подивом вирячила на неї свої величезні заплакані очі. Мені аж в грудях защемило від того погляду.

— О! Дивись Мара, ця малеча не німа, як ти! І вміє рота відкривати не тільки аби їсти! — Гільда зібралась було ляснути мене по плечі, та стрималась, ледь приобнявши за плечі.

— Дивися сюди, мала! Це незламна Мара Засновниця! Травниця Навіжених! Яку навіть Навіжені відзначили як найнавіженішу.

Озера очей малої поглинули мене, повні зневіри і водночас... цікавості?

— Прокляття з тебе вона відразу зняла! — пояснила Гільда потрусивши мене за плече як тузік грілку, — Чого витріщаєшся? То ще не все!

— Ця могутня, сама вийшла проти десяти тисяч "зомбі", серед ночі ...

Здивовані очі малої витріщились вже на Гільду, і з жахом на мене.

— І одним вибухом своєї блискавки вплющила їх усіх на десять метрів під землю!

Гільда ляснула долонею по столу, демонструючи як я зомбаків плющила. Мала підстрибнула з переляку так, що ледь з ліжка не впала. Але одразу прийшла до тями, скептично оглянула мою постать. Та й примружила очі на Гільду, стягнувши, відкритого від здивування рота, у курячу гузку. Не мов казала: "За дурну мене маєш?"

— Так один з розвідників сказав! — переконливо покивала Гільда, — Він все те, на власні очі, здалеку бачив!

Скептицизм малої лише підсилився.

— Він в тому, на Імперському амулеті поклявся!

Малеча знов, з острахом вирячилась на мене, з відкритим від подиву ротом. І куди той скептицизм подівся.

— А ще казав, — таемниче принизила голос Гільда, — що всі вовки, що бачили те зблизька... ледь не насмерть всерлися... і з переляку, аж до ранку вили!

Я зробила ще один запис і простягла до Гільди.

— “Рота закрий, бо зараз миша вскочить” — вголос прочитала Гільда, та зареготала.

Мала пирснула, але цього разу в її очах промайнуло щось нове — не довіра, але, можливо, перший крок до неї.

Вона відламала шматок пирога й повільно поклала до рота, весь час зиркаючи на мене. Я заспокійливо їй посміхнулася, та вивільнившись з Гільдиних обіймів повернулася до трав. Запаси ліків в фортеці треба відновити.

За ставнями гудів вітер, нагадуючи, що зима тримає нас у полоні. Але тут, у цій тісній кімнаті, всім стало якось.. тепліше.