Велике полювання

Прощання з Мареком було занадто важке, найкращий в фортеці меч, лише заважав мені бігти. Мій помпезний вихід з фортеці, на бій з тисячами зомбі, навіть згадувати соромно. Проте я зробила все, аби підтримати честь Цеху, та авторитет Засновника.

Хоч Марек і зрозумів мій план, і погодився з наведеними мною аргументами, його гарячі, стривожені поцілунки ледь не розтопили мою рішучість вирушити негайно. Можна ж було помилуватися на стривоженого Марека ще хоч пару хвилин.

Відійшовши подалі, я приховала у невеличкій заглибині всі свої речі, зброю та одяг, і гола, обтяжена лишень амулетом Марека, та пакунками з принадою на “зомбі”, подріботіла в напрямку, в якому розвідники бачили військо зомбі. 

Я перекинулась на Білого Перевертня не зупиняючи стрімкого руху в ночі, що сяяла для мене мов день. Сліди тисяч зомбі що вже полягли під стінами фортеці, надійно вказували мені шлях, і шлях цей, вів з гори.

Тож я тільки прибавила швидкості, вкриваючись камуфляжем, що зробив мене практично не розрізненною для людського ока. Лише моя тінь стелилася по каменям та льоду, швидко мельтишачи лапенятками, без сліду чи звуку, стрибаючи з каменя на камінь.

Нана обробляла звук що потрапляв в мої вушка, фільтруючи посвист холодного вітру, який створював рівномірний гул у вухах, що виникав від моєї власної швидкості. Лапенятками я відчула як тупотіння тисяч ніг примушує тремтіти землю.

Я зайшла на військо зомбі з боку вітру, а не так як вимагали стародавні мисливські навички, з підвітряного боку. Зваживши свою позицію по мапі, яку негайно висвітила Нана, я розпакувала перший пакунок з принадою і рішуче розтерла його по собі.

Швидкість, з якою весь натовп зомбаків змінив напрям руху, була дивовижною. Я здригнулася. На мить уявивши як вони роздеруть, на шмаття, моє біле хутро.. разом зі шкірою, я додала швидкості.

Випускаючи всі кігті на лапенятках, щоб не слизнути по твердому насту вниз, до зомбаків, що кинулись в мій бік, я зосередилась на прокладанні маршруту. Маршруту, до вже знайомої мені ущелини.

Розум — найстрашніша зброя людини, проте коли цілий схил ущелини, в ясному світлі місяця, рушив долу, від єдиної моєї кульової блискавки, розум мене ледь не полишив.

Я ще довго тремтіла, тоненько виючи на місяць, усвідомивши, що живою в цих скелях залишилася лише я одна. Вітер вторив мені в цій пісні жалю. Звісно не я вбила всіх тих людей. Їх мозок вбив грибок-паразит, задовго до того як дізналася про його існування.

Проте смутку мого, то не на краплю не зменшило. Я вила як тварина, на пару з вітром, аж до самого сходу сонця. Тільки-но розум мені повернувся, я зрозуміла що розвідка володінь Темних Травниць, стала для мене.. невідворотньою.