Лідер

Поки я чіплялась за тут і зараз, роблячи те що невідкладно, Нана закінчила аналіз тої частини шаленої навали що я бачила на власні очі. Справді, ніхто з “зомбі” не використав магії, навіть чаклунки. Ба смарагдовим сяйвом останніх я добряче так запаслась.

Більшість “зомбі” діяли камінням та холодною зброєю, швидкість нападників справді вражає, і це робило професійних лицарів та стрільців вдвічі небезпечнішими ніж зазвичай, але все що стосувалося магії, чи інших розумових здібностей у зомбі було пригнічене.

Ще йдучи до поранених я відрухово просканувала декілька сотень “зомбі”, але скинула аналіз на Нану, мені тоді було достатньо зрозуміти що вони насправді вже не являють загрози для моєї дупки. Ще б пак, я тоді через них трохи боязко переступала.

Я дала Нані завдання порівняти між собою дані всіх сканованих “зомбі” та виявити щось спільне: щось, що пояснило б їх, більш ніж дивну, поведінку. При тому не відстаючи від Марека, який наче жив думкою показати мене кожній людині в фортеці.

Я зрозуміла поведінку коханого коли атмосфера повної зневіри та відчаю у фортеці, на очах перетворюється на рішучість битися до останнього. Він лорд фортеці. Моральний стан його людей, тепер його клопіт. Такий вже у лорда обов’язок.

Нова рішучість засяяла в очах знесилених людей, та в їх рухах. Хтось почав гострити мечі, хтось носив стріли. Ось хтось з жінок щось пожартував, у котлів з варевом для вечері, і то викликало в інших сміх.

Марек підійшов і приєднався, до сміху, та ляснув пару дупок. Я не відчула ревнощів. Бо так само він ляскав по плечах своїх вояків, знаходячи для кожного з них дружнє слово. Раніше я не помічала в ньому лідерських здібностей. Хіба що він природжений лідер? А за ці, півроку, він просто виріс?

— Вмілий же ти вояк, — зареготала Гільда, показово розглядаючи чиюсь спину, — поки ти підставляв під ворожого списа свою перелякану дупу, ніхто з твоїх товаришів не постраждав.

— І ти бач! На штанях а ні одної дірки! Наступного разу стій до ворога пикою — так хоч будеш бачити куди ухилятися.

— То ж він і ухилявся, так вміло, аж сім разів, бо його заднє око бачить краще ніж ті два, з переляку заплющених. — приєднався до жарту хтось з натовпу.

Хлоп почервонів, проте Марек його підтримав: — Як для першого бою, ти чудово впорався! Принаймні одного ворога переміг! То я сам бачив.

— Не одного. Він штук п’ять порубав, з такою лютою мармизою, якої я в житті не бачив! — підтримав хтось з старших вояків.

— Ну то мабуть тому, що в дупу його таки трішки кольнули! — Гільда ткнула пальцем на діру, в штанях молодика, яку той одразу прикрив руками.

Це не завадило мені негайно зцілити ту подряпину на його шкірі. Наче й не поранення, але буде зле якщо отруєне або ж запалиться. Для того мені й нахилятися не прийшлось.

Ба, більше за те: перейнявши гру Марека я нагнала на себе такої зверхності, пихи та впевненості, що куди тій королеві братися. Нанітами замаскувала всі дірки на своєму поношеному вбранні, ще й вибілила кожну нитку так що одежа новою здавалася.

Проконтролювала щоб відзнака Засновниці сяяла як слід і непомітно причепурилася, прямо на ходу, зачіска як з салону. Ні-ні, то я зовсім не для Марека так причепурилася. Та кому я брешу. Спогади про ту ніч над озером наганяли мені рум’янцю.

Це все запах цього паскудника малого! Хоча який вже він малий, плечі Марека не менші ніж в Йохана. Я непомітно привоньхалась. Чи не пахне від нього іншими жінками. Білявкою бути — і смішно, і важко не бути. Хоча про що я? Я — самичка, а це феромони переможця.

Дивний запах. Людина не здібна такий відчути. Це не від Марека. Мабуть вигляд королеви, що принюхується, примусив декого з присутніх принюшитись до своїх обладунків. Звісно, обладунки, що тижнями не знімалися, несли незабутній сморід заліза, поту та крові.

Я не кинула принюхуватись, але ж стала то робити непомітно. Марек завзято виконував свої обов’язки, бо з нього та з Гільди я беспрестанно знімала втому. То вимагало не так багато зусиль але багато часу. Зняти втому з усіх я б не змогла.

Я озирнулася навкруги і пішла в бік того, тонкого запаху. Я звісно відходила час від часу до хворих тож Марек рвонув було за мною, проте Гільда притимала його за плече… Ну мало навіщо мені треба відійти?

Виток запаху був десь поруч. Пошуки завели мене в підвальне приміщення, закинутої будівлі. Якийсь кам’яний склеп, інакше і не скажеш.

Тіло дівчинки горілиць розкинуте на кам’яній підлозі. В руці затиснутий фіал, рідина з якого залишила плями на камені. Корок від фіалу, закушений в зубах, свідчив що випити рідину вона не встигла. Смарагдові колись очі, вже вкриті поволокою вдивлялися в стіну. Віконце?

Я підійшла ближче, оглядаючи речі дівчинки. Темний брудний одяг. Невеликий ніж на поясі. Отруєний? Безліч малих фіалів та обсидіанове лезо, що випали з сумки, все дуже бідне і пошарпане. Травниця?

Вона вбігла сюди, порпаючись в торбі, розкидаючи речі, вхопила той фіал, висмикнула корок і впала паралізована, лише очі її якусь мить рухалися з тугою дивлячись на те манюське віконце, що ледь впускало світло — останнє світло в її житті.

“Шукай причини смерті” — кинула я Нані і, невидимий неозброєним оком, ланцюжок нанітів хутко простягся від мене до тіла дівчинки. Смерть вояків на полі бою, то їх вибір та честь, але смерть дитини.. Я плачу?

Край чорної книги, вкритої рунами, що висунувся з її торбинки, виглядав як королівська особа у збіговіску жебраків. Книга? Я була потяглася до неї рукою...

"Грибок-паразит виділив в кров речовини, що викликали кому, вона жива", — мирне бурмотіння Нани спонукало мене до негайних дій, — "Токсини пригнічують свідомість, але нервова система повністю функціональна"

Темною хмарою з мене здійнялась безліч нанітів і оповила тендітне тіло на підлозі. Мої руки засяяли смарагдовим сяйвом і тисячі смарагдових павутинок в ту хмару увійшли. Сьогодні, отак просто, ніхто не загине. Досить з мене смертей.