Гнів Темних Травниць

Я розтягнула свою смарагдову “ауру” на кшталт мацак октопуса. Проте не вісьми, а безлічі тонких щупів, що потяглися від мене до найближчих захисників фортеці. Втомлених та легко поранених, я доручила відстежувати Нані. А оці троє — важко поранені.

Тож я трохи змінила напрямок свого руху в їх бік. Все ще поглинаючи плинуче до мене сяйво я байдуже переступила через мертве тіло, огинаючі ще теплі кишки в паруючих калюжах крові.

Ще недавно теплі, мертві тіла здригалися та ворушилися вистигаючи на холодній скелясті поверхні з плямами снігу та льоду між щербатими каменюками. Нана нещадно фіксувала всі ті здригання... Я повинна відволіктися! Тож я зосередилась на своїх спогадах.

Я вже розібралася, що на відміну від моїх нанітів, смарагдове сяйво діяло на відстані. Тобто безконтактно. В конструкціях Терраформера були системи створення радіозв’язку та оптичних каналів обміну інформацією.

Але смарагдове сяйво, не мало ніякого відношення до Земних технологій Терраформера. Навпаки, численні натяки з уривків досліджень мотаро, свідчили про те, що з впливом сяйва, мотаро вперше зіткнулися саме на цій планеті.

Спочатку як з перешкодами у роботі тонких систем навігації. В неочікуваній поведінці білків. У численних, неочікуваних мутаціях флори та фауни. Далі більше, в мутаціях людей.

Я знайшла безліч інструкцій що пояснювали як боротися з його впливом на прилади, проте а ні одного пояснення — що то є, чи як ним користуватися. Для мотаро то були статистичні аномалії в спонтанних коливаннях часу-простору.

Так так, та сама відома на Землі, ще з двадцятого сторіччя, сила Казимира, що виникає між двома електрично нейтральними пластинами, розташованими майже впритул. А ще пояснює безліч явищ пов’язаних з капілярністю. Відкрита при дослідженнях майонезу…

Два тіла, що настромили один одного на свої списи, моя перша ціль. Кремезне тіло нападника вже мертве. Але юнак, що тремтів у агонії, обіруч вчепившись у спис, що пробив ворогу серце, ще живий.

Пришпилений списом до землі, він конав у судомах болю, який я негайно відсікла, діючи як сяйвом, так і нанітами. Мої щоденні цілительські вправи, у ролі Бібі з Ашан Ашанса, в сотні разів поглибили моє розуміння процесів, а також мою вправність.

Я вже не те дурнувате дівчисько, що отримало відзнаку Засновниці, зі своїм аматорським зціленням! Тоді я ледь в могилу не встрибнула, зцілюючи без найменьшого розуміння, та на чистих інстинктах. 

Наніти розпорошували спис не меньш швидко ніж клітини хлопця регенерували, а я вже зцілювала двох поранених неподалік, — там навіть наніти не знадобляться. 

Я розвіяла своє маскування, бо кожен наніт зараз знадобиться для іншого діла. Тож спочатку один захисник фортеці, потім ще декілька вилупились на мою постать, у драному вбранні травниці з сяючою відзнакою засновниці на шиї.

— Засновниця!

— Тут Засновниця!

— Це Травниця Цеху? 

Зневірений шепіт залунав затихаючи, розходячись на боки вздовж стін, і не втигли відлунати перші, зневірені вигуки, як я зробила крок вперед. За мною вже кілька зцілених змивали снігом кров з тіл, намагаючись знайти хоч якийсь слід від своїх жахливих ран.

Зосередитись! Все навкруги завирувало, хтось ніс поранених товаришів, до мене хтось кликав прийти на допомогу, дехто просто перехоплював щойно зцілених та намагався надати їм дружню підтримку. Я зцілила всіх “важких” з тих хто був назовні, і пішла до пролому в стіні.

Зі стіни, з гучним гепанням, зіскочила гнучка кремезна постать і понеслася до мене посміхаючись від вуха до вуха. Кремезний молодик кинувся до мене широко розкривши обійми, та я відрухово ухилилась від них.

Тож він, втративши рівновагу пролетів повз мене, дригаючи в повітрі ногами. В носа шибанув сморід тритижневих шкарпеток. Марек? Цей дебелий парубок — мій Марек? Зі стіни зістрибнула Гільда. Втомлена, кожен крок спираючись на меч, але здорова.

Я просканувала Марека, весь час ухиляючись від його обіймів. Ні я хотіла кинутися в його обійми, але ж не зараз, не після пів року мовчання. Зараз я скрутила мстиву мармизу, та знов ухилилася від його обіймів. Будеш знати, як листів не слати!

Марек безпорадно поглянув на Гільду, а та тільки буркнула:

— Я ж казала! Надішли Марі, хоч одного листа! Я попереджала.

Марек скинув з себе шолом, що ховав його, такі звабливі очі. Зараз розгублені, благально звернуті до мене. Я мстиво кивнула двічі, на підтвердження здогадки Гільди. Ще й підборіддя задерла.

— Не сердись, Маро, — звернулася до мене Гільда, — він тобі щовечера листа писав, а потім викидав. Бо не хотів щоб ти, в це, Світлом прокляте, місце примчала…

Гільда, з під своїх обладунків, витягла грубий пакунок паперу, замотаний в шкіру та перев’язаний шнуром.

— Мені особливо оцей сподобався, — сказала Гільда, набрала побільше повітря в легені та продекламувала:

“Люба моя, навіжена моя вовчиця, не забути мені блиск твоїх очей в ту, п’янку ніч над …”

Люди навколо, раптом замовкли, нашорошили вуха, а всі вояки жіночої статі, аж навшпиньки повставали. Марек розгублено кинувся до Гільди, затикаючи їй рота, намагаючись відібрати пакунок.., та я встигла перша, притиснувши той скарб до грудей.

Ще декілька рядків спали мені на око і мармиза моя запалала.

— Та напиши мені такого листа хоч ведмідь, я б його затягла в свою печеру, поголила і більше не випустила! — на весь голос випалила Гільда, від чого всі жінки зашарілись а чоловіки навкруг нас голосно зареготали.

Я притисла до грудей Марека, свого лоба, ховаючи розчервонілий писок, і він нарешті зміг мене обійняти. Оце здоровило, обійняло мене так ніжно що в мене аж ноги затремтіли.

Вибух реготу повторився, від натовпу полетіли такі поради, від яких і Гільда почервоніла б, якби змогла розчути в тому гаморі.

Я розуміла той вибух веселощів: то нарешті порвало ту нервову напругу бою. То радість тих, що дивом залишилися живими. Тих хто переміг. Тих кого оминули обійми смерті.