Спадок

Хвиля за хвилею, нападники дерлися на скелю, прагнучи сягнути напів розбитої фортеці на її вершечку. Та видушити її мужніх захисників, що невпинно вкривали той здичавілий натовп киплячою водою, смолою, зливою стріл та каміння.

Не сніг, що рипів під їх ногами, не каміння що гуркотіло вниз, стривожене їх ногами, а щось інше, піднімало дибки волосся на моїй голові, гнало мурах по шкірі. Всі, геть всі вони, йшли на смерть, мовчки.

І гинули мовчки. Свист крові з розсічених ший, чистий хрип агонії, не плюндрувало а ні єдине слово. Не лунали бойові гасла. Не чутно а ні стогонів, а ні проклять. Так наче до стін фортеці дерлися живі мерці. Дуже-дуже прудкі.. мерці.

Так, таки смертні, бо горами непорушних тіл завмирали, гинучи під стіною. Але то мало обходило ще живих, що дерлися до стін фортеці по горах мертвих тілах попередників.

Нападники гинули тисячами, проте і оборонці фортеці несли втрати. Нарешті остання хвиля навали розчавилася об фортецю. Ніхто з них не зупинився. Ніхто не втік.

Оборонці люто добивали останніх поодиноких нападників, що навіть без ніг дерлися вперед, наче не розуміючи марності тих своїх передсмертних конвульсій.

Нарешті живих нападників не залишилось. Оборонці знесилено падали прямо на мертвих, несвідомо стискаючи в своїх руках закривавлену зброю. Ні одного переможного вигуку не збурило непорушне, холодне повітря, просякнуте сморідом крові, кишок і поту.

Ніхто не рухався. Ні мертві ні живі. Люта мовчазна різанина, дійшла кінця. Я, легкою  тінню, скочила долу зі скелі, де це видовище бійки примусило мене завмерти.

Вкрита своїм камуфляжем з нанітів, я була практично невидима. Лише моя, ледь помітна, тінь байдуже слизала по скелі, вкритій тисячами мертвих тіл. Як свіжих, так і давніх, вже муміфікованих.

Сухе гірське повітря, та жорсткий ультрафіолет сонця, не давали мерцям згнити. Лише пацюки, миші та птахи обгризли їх. Деінде аж, до кісток. Представники чи не всіх рас та народів, навіть невідомих мені, вкрили своїми рештками всі скелі навкруги.

Чаклуни і навіжені, Імперці і голі дикуни вкриті шрамуванням, лицарі і злидарі, колись заможні і такі що й хліба свіжого в житті не бачили, всіх об’єднала люта, безглузда смерть.

Чи отак повинен був виглядати спадок мого коханого? Скелясте снігове пекло, що день за днем треба було відстоювати ціною життя його лицарів?

Та ні, не тільки лицарів. Все пересічне населення від пихатих високородних, до злидарів спали прямо на стінах, стискаючи хто золочені арбалети, а хто і звичайні пращі.

Скільки тижнів триває той нескінченний бій? Місяців? Може на фронтирі Імперії таке пекло царює щодня? А я, дурепа, годувала себе ревнощами до уявного гарему... 

Як ідіотка, що взагалі мало що розуміє про життя в цьому навіженому світі. Тепер зрозуміло чому я не отримала від Марека а ні єдиного листа.

Він що, переймався, що я негайно приєднаюсь до нього? Так, звісно приєднаюсь. Тільки б він живий був, цей бовдур набитий, я ж тобі покажу як не листуватися по півроку.

Я нарешті досягла свіжих, ще теплих тіл. В першу чергу, зібрати смарагдове сяйво. Бо серед загиблих було чимало чаклунок і проклятих світлом. Їх сяйво, наче відчувало, що втратило своїх власників.

Воно розгублено розтікалося довкола, немов втративши сенс свого існування. В тій його поведінці, було стільки розпачу.. Чи то тільки моя уява? Ні? Ось воно вийшло з тіла якоїсь чаклунки, та вешталось довкола.

Як цуцик, що не може зрозуміти, чи насправді життя його власниці так несподівано урвалось. Я підійшла і рішуче поглинула його. Мені знадобляться сили для зцілення. Дуже багато сил.

Все сяйво, над полем бою, здригнулося, наче побачивши мене, і неспішно потекло в мій бік, щоб повільно поглинутись моїм ненажерним тілом.

В моїх кістках сформувалася якась сітка вузлів, особливо ненажерних, які потроху розширювались. Та міцнішали, поглинаючи все більше сяйва.

Я, все ще невидима для людського ока, крок за кроком, наближалась до стін. Де мене чекало багато поранених. Дуже багато поранених.