Тіні минулого

В полум'ї закату тихо зникало сонце, і вітер здійняв декілька снігових вихорів з вершечків нескінченних ламаних гір навколо мене. Тремтячи від захвату, я витягнулася струною на скелястому карнизі над глибокою, засланою мохом ущелиною, що несла з гір рвучкі струмені неспокійної води. Я б заскавучала на всю горлянку від захвату, проте не стану те робити під навислими з гір шарами снігу, що ось-ось зійдуть лавиною.

Пурпурові відблиски заходу сонця на вкритих льодом ламаних вершечках скель вимагали моєї уваги, дренчили пензлі в моїй торбі, хоч їм і не сила відобразити на папері цю безліч відтінків і кольорів. Який колір у пронизливої сили цього морозного вітру? Вітру, що раптово затих, відкривши мені дзюркотіння води й дрібне тупотіння, що неслося до ущелини з широкої, щедрої на зелень річкової долини.

Хай мені грець! Ціла зграя гірських козерогів неслася по майже вертикальній стіні ущелини — то вискакуючи на кручі, то пірнаючи долу, до неминучої смерті, проте знову вискакуючи з подовжених тіней, аж ніяк неушкодженими. Вершники? Чортів мені в гопак на дупу! Та на кожному козлі, припадаючи до їхніх білих волохатих ший, неслося по вершниці, що з усіх сил підганяли навіжених тварюк п’ятами.

Перед вершницями неслася їхня ціль — чорний козел з вершницею в броні, чорній як ніч. Тільки довгі сиві пасма вершниці, що майоріли на вітрі, контрастували з тою чорнотою. Переслідувачки нарешті роздивилися вершницю та заверещали, ще швидше підганяючи своїх тварюк.

Сивоголова зупинила свого козла на вершечку кам’яного стовпа, що наче спис встромився в середину долини, і з презирством вдивлялася в ту метушню. Одночасно з рук усіх вершниць зірвалися спалахи блискавок, але сива чаклунка лише повела рукою, і блискавки відхилилися в скелю за нею. На її обличчі був спокій і погорда, і деяке презирство до тупуватої молоді, що гнала її, неначе зграя вовків.

Я здригнулася, бо второпала, хто тут справжній хижак. Лавина, що зійшла з потривожених тим гуркотом скель, з лютою силою зійшла долу, в мить вкривши всіх переслідувачок та їхніх тварин. Чиста робота! Ця сивоголова може й не сильніша за переслідувачок у магії. Але найжахливіша зброя людини — то її розум.

Я теж не гаяла часу, вкрившись від опадаючої стіни снігу під карнизом, на якому мить до того стояла. Та в три карколомні стрибки сягнула безпечної скелі. Крижаний погляд — синіх колись очей — обмацував мене, немов щупаками октопуса. Бридотно.

Я пожалкувала, що не подорожувала в маскуванні під шаманку Ашан Ашанса, а мала вигляд звичайний, для Імперської травниці. Хто ж знав, що чаклунки зустрічаються й у такій, віддаленій від їх кланів місцевості. Ну що ж, стара відьмо, я не боюся тебе!

Я погордливо випросталась і з викликом витріщилась на ту страшну бабцю на не менш старому козлі, задерши підборіддя й тримаючи широко відкриті очі, що сліпили останні відблиски закату. Я незламна Засновниця! Хоч і коліна в мене трохи тримтять. Це тобі не Кошенятко. Я просто дупою відчувала суперницю, набагато сильнішу за Біліс.

Вираз обличчя бабці раптово змінився. Очі її зволожніли а її тремтяча правиця, схопилася за серце. Дивилася вона на мене тамуючи якийсь лютий біль. Бабцю мабуть поранено! Я роздивилася найкоротший шлях до неї, і вже забувши про свій переляк, хутко пострибала до неї.

Упс! Бабця важко злізла з свого козла, і безсило сіла на камінь, дивлячись чи то на мене, чи скрізь мене, у якісь свої, далекі-далекі спогади. Вся загроза що я відчувала від неї мить тому, кудись випарувалась. Хоч очей від моїх рухів стара не відривала, проте туга на її обличчі ставала все якоюсь відчайдушною.

— Старшій потрібна допомога? — мене аж пересмикнуло від мого власного голосу. Якийсь він.. не мій. Захрипла ворона й та краще б сказала. 

— Ні, допомога потрібна тим малим погордливим ідіоткам — бабця вяло вказала рукою в бік, де сніг вкрив її тупуватих переслідувачів.

Я, на всяк випадок, підійшла ближче до неї і уважно оглянула. Та в тебе ж тиск впав, стара ти вередунка. Я рішуче простягнула руки до її руки і зайнялася діагностикою. Бабця якось розчулено подивилась на мене. 

— Я думала що Засновниця Мара, помічниця Лінди алаб Тери, абсолютно німа?

— Вже не абсолютно, — натужно просичала я. 

Бабця, дуже схвильована, проте напрочуд здорова. Я аж занадто відома? Проте є більш нагальна справа:

— Я допоможу тим дурепам, якщо Старша дозволить.  

Я рішуче стрибнула зі стовпа в сніг, думаючи що все одно допоможу, навіть якщо бабця і не дозволить, проте та мовчки спостерігала за мною, все ще не виходячи із своєї прострації. Я відчувала биття їхніх сердець і майже бачила їх крізь сніг.

Півгодини потому, я мокра як хлющ, і захекана як собака витягла останню дурепу із снігу. З їх козлами все було набагато простіше, ті самостійно вивільнялись із снігу, та витрушуючи шерсть як собаки, намагалися викопати своїх вершниць. Розумні тварюки.

Я завбачливо відібрала у кожної вершниці зброю та повитягувала все смарагдове сяйво. Не вистачало мені ще блискавки в дупу. Важко поранених не було, але зараз стан їх був близький до шокового. Я клопоталася з ними, намагаючись не звертати на стару уваги. 

— Сорок років тому, в цих диких горах, я зустріла подругу свого життя, таку саму як і ти, юну і фанатичну Імперську Травницю.

Бабця задумливо хиталася дивлячись в своє далеке минуле.

— Я була, як вони, — бабця з сумом вказала на дуреп. — І ми билися з нею, і я думала що перемогла. Та де там, не встигла я і кроку до неї ступити, як впала паралізована. А після того, вона три дні лікувала мене.

— Ось так я і зустріла, Прокляту Світлом Теру алаб Тару.

Я здивовано озирнулася. По щокам бабці текли сльози. Я нашорохала вушка. Знов Тера.

— Тоді ще не прокляту, і далеко не сліпу. Таку саму молоду, як і ти. Так само засліплену Імперськими казочками. Я сподівалась, що вона хоч під старість, викине всю ту бабуйню з голови. Марно. Я не змогла її переконати. Все що я змогла, то вклонитися її могилі.