Битва в печері

Я завмерла. Камінь під животом був слизький, але я вчепилася кігтями в мох, аби не зісковзнути в урвище. Печера була переді мною — темна, глибока, мов безодня. Але її нутрощі сяяли так, що очі боліли.

Змія не спала. Вона ворушилась, сплітаючи кільця і готуючись до стрибка. Я добре бачила її луску, що запалала смарагдовими вогниками. Вона бачила візитера і готувалася до відсічі. 

Велетенський павук, несподівано стрибнув, влітаючи у печеру, мов тінь. Його сяйво було наче пилюка, розсипана в повітрі — бліде, але в'язке.

Вони зіштовхнулися так, що скелі задрижали. Я щільніше притиснулась до каменю, затамувавши подих.

Змія встигла плюнути в павука ядом, відсахнувшись назад, вбік, а потім вперед, вона намагалась обвити павука. Але той вчепився в її підгірля щелепами, що сочилися отрутою.

Бійка перетворилася на суцільний хаос. Змія сичала, оберталася, то стискаючи павука в своїх кільцях, то б’ючись у агонії. Нарешті обидва тіла завмерли, обплутані лютими блискавками. 

Я відчула сморід крові, яду, та озону, як після весняної грози. Смарагдове сяйво швидко витікало з обох тіл, кожне з яких було паралізоване отрутою суперника. Стіни печери тріщали і осипалися. Зі стелі обвалилося декілька брил, але печера встояла.

Я облизнула пересохлі губи. Час і мені піддати жару. Здається обидва тіла зайнялися регенерацією. Але подивитися, хто кого переможе, то не моя ціль. Я стрибнула всередину. Це був шанс! Мій шанс, зайняти цю печеру.

Наблизившись до сплетених тіл, я подарувала кожній тварюці по декілька своїх кульових блискавок. На всяк випадок, висмаживши кожній істоті мозок. Смарагдове сяйво, наче зрозумівши, що все вже закінчено, розтікалося по всій печері, залишаючи мертві вже тіла.

Мене все ще трясло від страху та збудження. Я прожогом вилетіла з печери, намагаючись не вдихати насичене отрутою повітря. Я відчула, що моя спина горить. Мабуть опіки від отрути чи блискавок, проте Нана вже на всю займається відновленням моєї шкірки.

Будівлі перед печерою виглядали давно занедбаними, проте колись були досить багатими. Не просто камені на глині. Ні. Всі кам’яні брили були оброблені і наче підігнані одна до одної. Всі стіни, густо порослі плющем, зараз швидко насичувався внутрішнім сяйвом.

Он як? Сам плющ, якісь вкраплення в товщі каменю, вся рослинність навколо, всмоктували те смарагдове сяйво, чи сяйво ховалось в ньому? Я сама наповнилась тим сяйвом аж до краю.

Що це? Чим було те сяйво? В мене не було відповіді. Проте Нана холодно накопичувала дані, та занотувала всі мої спостереження. Час, досліди та вимірювання дадуть знання. Як колись магнетизм, та гравітація, будь яке явище, з часом, отримує своє пояснення.

Я неслася вздовж знайомої мені річки із швидкістю птаха, хутко дріпочучи лапенятками. Іноді пробігаючи по поверхні води. Роздуми окремо, спостереження окремо, контроль тіла та руху.. теж окремо.

Повністю інтегрована нейросітка з нанітів, навіть сама по собі, навіть без будь яких інших здібностей, вже являє собою штучну суперздібність. Чому то не викликає в мене захвату? А мобільний телефон що, викликав мій захват? Наскільки я пам’ятаю, ні.