Гніздо чаклунів

Те, що не давало мені спати в затишній хаті, в Селищі Проклятих, вже третю ніч шурхотіло знадвору. Смарагдово сяяло то крізь стіну, то крізь стелю. Тупало як слон, хоча напевно думало що скрадається.

Я нарешті не витримала і, слизнувши крізь ніч легкою тінню, підкралася до того явища впритул. Понюхала, і переконавшись що то справді малий чаклун, роздратовано тричі цокнула прямо йому в спину.

Той підскочив з переляку. Смарагдово засяяв, проте блискавками кидатися не став. Трохи знітився, і вклонився в мій бік.

— Мара, це ти? Вибач. Я не наважуюсь підійти. За мною напевне слідкують.

Я знов тричі цокнула. Цікаво хто? І головне як? Тепла осінь весь ліс вкрила жовто-багряним, шурхотливим килимом з листя. Я кожну мишу чую чи не за кілометр.

— Мене послали викрасти тебе. Тобто я сам визвався, коли на таке стали призначати команду.

Я зневажливо поцокотіла, але роздивившись малого, побачила що той весь увішаний якимись артефактами під плащем. Я просто взяла його за руку та потягла до хати. Змерз він весь аж посинів. Ще й нотатник залишився у хаті.

— В тебе тут тепло, — малий озирався по хаті, що мені тут виділили, обіруч тримаючи глиняну чашку з глінтвейном.

"Викрасти?" — написала я та поклала нотатник перед ним на стіл.

— Так. Старші радились цілий тиждень. Ну, розумієш чому. А потім зібрали всю молодь і спитали за добровольців.

"Викрасти? Щоб оженитися?" — дописала я, не втримавшись від капості — "А ґвалтувати ти мене зараз будеш чи після одруження?"

— Та ні! — малий почервонів, похлинувся та аж закашлявся — Але якщо шо, з тих, хто за тобою шпигували, п'ятеро вже погодились стати твоїм гаремом. Тут вже я вдавилася напоєм і закашлялася.

— І що дивно.., дві з них дівчини.

Я здивовано витріщилася на нього.

— А якщо тобі того буде мало, — малий якось дивно зиркнув на мене. — Я теж до них приєднаюся! Збоченка! І я ще незайманий!

Ого. Цей малюк ще та злюка й "цундере". Але стій, у чаклунів що? Матріархат? Тобто це тому він поводить себе як цнотлива незаймана дівчинка?

"І з чого то мені стільки честі?" — дописала, мимоволі червоніючи.

— Не прикидайся! Ми все про тебе знаємо. Ти щось зробила з землями Селища Проклятих. В них ще ніколи не було такого врожаю! А в цей рік, вродило, як на найбагатших землях Імперії. 

Ну таке, я хотіла покращити якість життя в Імперії за рахунок розуміння і добрива і мікоризу, а ще ліків для грунту.

— Все місто наповнилося, небаченими раніше сирами, йогуртами, та напоями. І те нове пиво. І той пухкий хліб. В місті а ні одного хворого не залишилось. Старші впевнені, що все те, якось пов’язане з тобою.

“Всім тим, місто завдячує Сіті, Алані, Лінді, та Рірі” — подумала я, але малий наче думки прочитав.

— А ні один Цех не надасть свої послуги ворогам Імперії, чи сепаратистам! Всі вони, навіть вигнані, пов’язані своїми триклятими, вбивчими клятвами!

— Ти німа, і не принесла а ні одної клятви! Ти одна з нас! Ти ж зможеш нам допомогти?

Упс. Малий плаче? Та що ж таке? Може час вже ближче познайомитись з чаклунами?

“Як ти збирався мене викрасти” — написала я, палаючи від цікавості.

— Ну…— малий зашарівся як дівка, і навіть покашляв.

“Кажи негайно!”

— Ну, як тобі таке казати! — малий ледь не плакав від сорому. — Ти ж прив’язала мене. Я спочатку думав, що ти взяла мене у полон, на продаж імперцям.

“Продовжуй!”

— А потім, коли зрозумів що ти з наших, я зрозумів що ти збоченка, про яких попереджала мене мама! І зібралася мене зґвалтувати!

“А потім?” — я уявити собі не могла, як цей хлопчина сприйняв мою чисту та щиру  благодійність.

— Ну, потім ти чомусь змінила свій намір, і вирішила мене звабити і розбестити, прикидаючись.. прикидаючись.. я не знаю ким! І пестячи моє волосся!

— А коли тобі все те майже вдалося, ти мабуть… Не знаю! Взяла себе в руки і просто відмовилась від своїх збочених намірів?

“І яке то має відношення до викрадення?”

— Старші мені сказали, що я точно тобі сподобався, і цього разу ти точно не стримаєшся, накинешся на мене, і  зробиш зі мною, всяке.. таке збочене. А коли ти втомишся, я повинен був оцим артефактом тебе приспати, а оцим, визвати допомогу.

“Як мені тебе звати і чого ти від мене хочеш?”

Дуже мені хотілося набити йому по попі та познущавшись, пригладюкати, але тепер я розумію чому воно так поводилось. Але тоді я взагалі не розуміла чому щеня вчиняло так.

А що зараз змінилося? Звісно воно вкрай забавнюче і втриматись від капості мені вкрай складно. Може вже зараз починати його розбещувати? Ні, ні, від того йому геть макітру знесе, бо вона вже й так не зовсім на місці.

А “незайманий” він у якому сенсі? Треба більше дізнатися про тих чаклунів. Я вже колись  обпеклася на слові “подать”.

— Як власниця, ти сама надаш мені ім’я,— подивився малий на мене, як на дурепу. — В гаремі моєї жінки мене кликали “третій”, бо я ще не отримав ім’я. А мати мене кличуть Сонечко, Квіточко або Кошенятко…

Я пирскнула в кулак затуляючи рота, ще не вистачало малюка налякать регітом гіени. Що він казав? В нього є жінка? І він третій в її гаремі?

— Моя дочка хвора! Зціли її, і я стану твоєю власністю не з примусу а за позовом серця!

Воно плаче?

“Поясни. Звідки в тебе дочка, незайманий?”

— Мати хворіла. Я продав себе Чорній Саті, за ліки! Але та загинула в день весілля разом з гаремом, і старшою дочкою. — малий здригнувся, мабуть то була жахлива смерть.

— Тепер я вдівець з іі хворою дитиною та її боргами Клану. Якби я здобув того Білого Перевертня, я б хоч борги віддав.

Ах ось чого він був настільки хоробрий. Та не міг забути про моє ніжне хутро, навіть зі скелі гепнувшись. Ну я зрозуміла, з дитиною, та напів-живою мамою, та ще й з боргами.

Я просто зібрала речі. “Скільки днів до твого селища?”

П’ять днів, малий водив мене вздовж знайомої нам річки. Аж доки не вивів до хижі, так схованої між скелями, що без Нани я б не знайшла дороги назад. Ще одна подробиця, чаклуни не жили селищем.