Чаклуни?

— Помри! Помри! Помри вже нарешті! — темна тендітна постать, в драному чорному лахмітті, знов засяяла як смарагдове сонце і блискавка, серед білого дня, знов протягла до мене свої сяючі хижі кігті.

Марно. Я занадто швидка. Тут все і закінчиться. Блиснуло ще раз. І ще раз. Від мого хутра тхнуло паленими. Лапенятка витанцьовували, виводячи моє тіло з під блискавок, все ближче до темної чаклунки.

— Благаю, вбий мене, перш ніж їсти! — постать вичерпала весь свій запал, як і все своє смарагдове сяйво. Вона злякано задкувала від мене, аж доки нога її не ковзнула у порожнечу.

Злякано зиркнувши за спину, чаклунка вихопила з-за спини два ножа і наставила на мене. Клобук вітром зірвало з її голови. Синюваті блискавки що бігали по лезах ножів відбилися у смарагдових очах, що виблискували з під русявого волосся.

На блідому, від жаху, обличчі я не бачила бажання вмерти. Камінь під нею несподівано репнув, і разом з нею став важко осідати у прірву. Я вчепилася в її руку в останню мить. Другою рвучись до рятівного краю, але той лише розкришився під моїми кігтями.

Під її пронизливий вереск, ми стрімко летіли долу, аж доки не шубовснули у воду стрімкої гірської річки. Знесилена боротьбою з стрімкою водою, я витягла навіжену чаклунку на берег аж двісті метрів нижче по течії.

Сраних двісті метрів м’ясорубки, що тріпала нас намагаючись роздерти навпіл. Лікувати. Негайно. Я витягла ножа з своєї руки, і рана миттєво загоїлась. Другий ніж стирчав у дурепи в нозі, і це точно не я зробила.

Чортів тобі в гопак на дупу! А просто кинути його ти не могла? Лише намагаючись розтиснути її пальці на держаку ножа я второпала що її м’язи просто звело судомою. З переляку? Щось я таке колись чула.

Стягла з непритомної, мокре, холодне від крижаної води, лахміття. На нозі взагалі прийшлось зрізати. А оце.. різати точно не треба. Бо це не чаклунка. А цілий малолітній чаклун! Та ні, — брешу: Далеко не цілий. Сюди треба шину. Сюди. І на руку теж.
До тями те хоробре щеня ще не скоро прийде. Це ж треба, вполювати мене хотів. Близько людських поселень доведеться зберігати людську форму. Тільки но я прибрала хутро то одразу залишилась гола.

Дідько! Закортіло ж мені рибки. Тільки но я витягла на берег першу форель в мене чи не сто блискавок полетіло. Якби тіло само не відстрибнуло, цей малий гавнюк, зараз би радів моєму м’якенькому хутру, знятому разом зі шкірою.

Пахнюча рибка, біля багаття, стікала жиром, вкриваючись солоною шкоринкою,

— Де Білий Перевертень?! — хлопак з підозрою вищирівся на мене, наче я його брала. Я знизала голими плечима, і показала вниз по річці, де та знов перетворювалася на вузький стрімкий потік затиснутий між скелями.

— Це ти мене витягла? — я цокнула раз, але той зрозумів.

— Одягнися! — з огидою до мого вигляду, почервонів гавнюк відвертаючи мармизу. От же ж малий паразит. А ні тобі спасибі, а ні дякую! Одразу “Де Білий Перевертень” верещить. Треба було тобі точно чогось підрізать. Язика, я маю на увазі.

Я постукала його пальцем по лобі і вказала дурному, що весь мій одяг пішов на кріплення його кінцівок до шин, а залишками, він сам накритий. Щоб не застудився. Собі залишила клаптик на спідничку.

Паразит засяяв смарагдовим сяйвом і я відскочила в темряву, рятуючи рибку. Лупанула блискавка і біло блакитним сяйвом розсипалася по скелі. Я примостила дурника біля скелі з магнетиту. Навіть магічна блискавка тяжіє до такого природного громоотводу.

Дурню дісталось жару на спину, від власної витівки. Він люто вилаявся. А я знов примостилась з рибкою у багаття. Дивлячись на дурника поблажливо і дещо самовдоволено. Він люто витріщився, а я показала йому язика.

— Ти пожалкуєш! Нахабна селючка!

Ага, вже жалкую. Я спробувала рибку. Шалено смачно. І як годувати цього паразита, шини з нього знімати зарано. Кістки регенерують повільно. Вирізала з дерева пару паличок, як для їжі, і відшарувавши паличками шматочок риби, піднесла дурнику до рота.

Той закрив рота і відсахнувся. Я уважно перевірила на гостроту Йоханового ножа, та виразно подивилася в напрямку його геніталій. А потім знов піднесла рибку до його рота. Ач, зблід, проте жере слухняно. Важкий пацієнт. Зілля теж випив. Заснув нарешті.

Вночі приперся ведмідь. Я було взялася за отруєний меч, проте косолапко приперся на запашну рибку, тож я йому віддала рештки і він залюбки ними поласував. Трохи повештався навкруги, та й пішов собі.

Я не збираюся спати. Я второпала дещо цікаве, а саме те, як цей малюк провокує блискавки керуючи своїм смарагдовим сяйвом. Я почала тому вчитися. Пробуючи. Помиляючись.

Коли зірки почали згасати, ніби розчиняючись у безодні, сонце, що сходило, мало можливість помилуватися на невеличку іскру, що з сичанням дорослої блискавки носилася між моїми долонями. В воді стрибанула чимала форель.

Я встала, з насолодою потягнулася роззявляючи рота, та пішла ловити сніданок. Малий давно не спав, спостерігаючи за мною, як якесь звірятко. Він так люто витріщався, коли я його ножами зібралася патрати рибу, що я просто поклала ті ножі біля нього. Мабуть теж чийсь подарунок, як і мій.

Поставивши рибини готуватися, я виклалася на повну, лікуючи правицю малого. Я так зосередилася на тому як мої смарагдові щупальця бадають окремі канали, на руках малого, що ледь рибу не спалила.

Врятувавши сніданок, я зняла шину з правиці малого і тицьнула йому палички, плошку з рибою, та заходилася їсти. Малий знов не їсть, витріщається на свої ножі, на рибу в плошці, і мармиза в нього була якась напрочуд дивна. Маленьке злюче кошенятко. Я мимоволі посміхнулася йому і на мигах веліла жерти.

— Ти Проклята Світлом? — якось здивовано запитав він, я цокнула і кивнула.

— Як і ті що в селищі? — знов спитав він, вказавши у напрямку селища Проклятих Світлом, я знов цокнула.

— Ти німа?

Я знов цокнула і зібралася вже годувати малого власноруч, але той вже їв, мружачись від задоволення. Щось в ньому змінилося. Невже я його так залякала? Треба буде запам’ятати той дієвий метод приборкання непокірних малих. Залякати а потім годувати.