Останній двобій

Я рішуче поверталася до Лінди. Мої лапенятка вільно дріботіли і горами, і долами, і ланами цього чудового світу. Що це? Сльози? Корабель, вже майже мертвий, але все ще живий. Один з мільйонів, кинутих навмання, зерен людської цивілізації.

Ми програли собі чи зовнішньому ворогу? Невідомо. Останній бій був жахливим. Забудьте про голлівудські зоряні війни. Жодних голлівудських лазерів чи вибухів. Лише холодна, кінетична лють.

Чим би не був ворог, він був знищений кінетично, на гігантичній відстані. Спочатку закиданий усіляким космічним камінням, льодом, а згодом і тілами матаро, кинутими йому назустріч, на траєкторіях з яких ворожий зореліт не міг ухилитися не розлетівшись на друзки.

Терраформер не пристосований генерувати зброю, енергетичні промені, чи перевозити сотні ядерних ракет, вів бій з чимось потужним: енергетичні пропалини в кораблі знищили дві третини його маси.
Проте він повернувся переможцем, впав у цю кляту щілину і намагався зализувати фатальні поранення, ледь чіпляючись за життя, останні десять тисяч років.

Я, як ніхто, розумію, що  цей корабель-терраформер, штучна біо-технологічна машина, до країв напхана штучним інтелектом і програмами дій, нанітами та мільярдами записів генетичної інформації всього живого на Землі. Але серцем сприймаю, цей терраформер, як живе створіння що до останку захищало своє гніздо з пташенятами, свій барліг з кошенятами… Ну от, знов сльози.

Корабель матаро подарував мені безліч інструментальних нанітів, безліч технологій, з цим багажем мені розгрібатися ще роки і роки. А головне, зберіг достатньо свідотств, свого призначення, своєї цілі: Відтворення на цій планеті популяції людства.

Не сучасного йому, генетично модифікованого людства, а того оригінального хомо сапієнса - сапієнса, у всьому його строкатому різномаїтті. А ні виживання “матаро”, а ні існування самого корабля не було пріоритетом.

А ні корабель, а ні залога, а ні безліч клонованих матаро не мали значення. Безжалісність матаро до себе, та цілеспрямованість їх дій вражала, та примушувала шукати відповідь на питання: Що таке важливе, примусило їх битися за цю планету аж до останку?

Чому не почати все спочатку, з нуля, біля іншої зорі, на іншій планеті? Уривки записів того бою, не дозволяли мені зберегти а ні тіні ілюзії, що матаро діяли несвідомо, бо були бездушними біомашинами.
Бо вони обіймалися. На мить притискали рідних до грудей, перед тим як поринути у космічну безодню, живими кулеметними чергами. Спочатку дорослі… а потім… а потім…

Я знов плачу? Моє тіло? Я одна з тих невикористаних куль? Одна з тих, що сипалися, як горох, з залишків корабля що палаючи падав на ці скелі? Мене вдало закинуло кудись в льодовик? Швидше за все, саме так!