Прадавні кістки

Вранці порскання коней та тупіт підков по шляху, дали мені зрозуміти що ескорт пані Меліси прибув. Що ж, в мене більше немає побоювань щодо її безпеки. Звірів я тут трохи розлякала, дряпаючи їх своїм отруєним мечем. Бо мені просто не хотілося їх вбивати.

Меліса хутко вийшла з намету, повна готовності перевіряти та володарювати своїмі підлеглими. Здається вона навіть не бажає того робити, але стоїчно несе свій хрест. Я теж вбралася у свій найлегший лісовий гардероб, покинувши всю важку здобич, трави та взірці на відповідальну Мелісу.

Випрана та залатана сукенька на мені. В заплічному мішку тільки мінімум. Легкий меч за спиною, ніж Йохана на поясі, поношені сандалі на ногах. Все. Я зібралася і готова. Тихцем вийшовши з печери, та вже збираючись зірватися на біг, я здивовано зупинилася.

Весь кортеж Меліси вишикувався біля печери, з очами сяючими захватом. Незнайомі люди і Клод з Ральфом, Меліса.. всі витріщалися на мене як на диво. Меліса, тихцем, жестами,  показувала мені щось на шиї. “Покаж відзнаку, покаж відзнаку” шепотіли її губи.

О Світло! Вона тут вирішила мною підняти своїм людям бойовий дух? Я несвідомо відкинула назад волосся, та витягла з під одежі шворку з своїми амулетами. Світло сонця що сходить пронизало вранішню мряку, сліплячи очі, та заграло на відзнаці Засновника.

Всі вклонилися, хто як, шепочучи як молитву знайому мені приказку: .. не мечем а ліками, не списами а знаннями, не примусом а освітою, слідами тих, хто не дійшов, вклонившись могилам незламних, що йшли перед ними..

Я намагалася не кривити мармизу, та спокійно підійшла до Меліси, що влаштувала мені це пекельне випробування, не знаючи що там треба робити по протоколу. Вклонилась їй як рівній, але Меліса мене палко обняла.

На Клода варто було подивитися, красунчик дивився на мене, як на ікону Божої Матері, що зненацька посміхнулася йому. Він шо? Плаче. Ральф похапцем підбіг і тицьнув мені на прощання пакунок із смаколиками, так наче боявся що я відмовлюся.

Я взяла його “пожертву”, притиснула до грудей, ще раз вклонилася всім і пішла своїм шляхом, потроху переходячи на біг. Сорому від цих церемоній, аж занадто багато.

Ну все, звідси мене вже не видно. Я кинула пакунок Ральфа в заплічний мішок, разом з сандалями, трансформувала лапенятка і вкрившись захистом з хутра рванула по схилу крізь чагарі. До останнього білого п’ятна на мапі.

Три дні поспіль я блукала в кілометрі від цілі, але в оточенні скель які навіть мені не сила здолати. Доки не знайшла вузьку та непримітну щілину між скелями, що вивела мене на зарослу деревами та чагарями галявину біля підніжжя величезної скелі. Мою увагу одразу привернули кістки, розкидані серед трави. Дитячі кістки. Їх було багато — занадто багато, щоб це не викликало тривогу. Біліючи на тлі зелені, вони лежали мовчазним свідченням чогось жахливого.
Я підійшла ближче, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Кістки були вкриті тонким шаром дивної субстанції, схожої на павутиння. Але придивившись, я зрозуміла: це були наніти. Такі самі, як ті, що жили в моєму тілі. Мої власні наніти.
Страх стиснув мої груди. Звідки тут стільки дитячих кістяків? Чому вони вкриті нанітами, ідентичними до моїх власних? Крапнувши власної крові на кістку з нанітами, я вкрила іі покривним склом і отримала знайоме “Sn37350605 очікують запиту інтерфейсу”.
Різного віку, різної статі, здавалося що вони один за одним кидалися долу з тої скелі і розшибалися так що й регенерація не допоможе. А може вони як і я приходили сюди за відповідями, і гинули всі як один?
Відповідь там, на скелі. Обережність не завадить. Я підготуюся до будь чого. Дивна ліана, різновиду якої я не спромоглася зрозуміти спадала аж з самого вершечку скелі. То якась, принада? По ній я могла миттєво видертись наверх. Проте я не поспішала до пастки.
Ліана сягнувши долу розгалужувалась у траві та чагарях, неначе коріння якоїсь рослини, оплітаючи кістяки, все тоншими розгалуженнями охоплюючи всю галявину. От і під моїми лапенятами я роздивилася тонюсіньке відгалуження тої дивної рослини.
А чи рослина це? Крапля моєї крові впала і на це відгалуження, не товще за косину. Я накрила вже його покровним скельцем і поднесла пальця до нього: “Sn37271120 очікують запиту інтерфейсу”. Цікаво, теж вкритий нанітами, але іншої моделі?
Я викликала функцію збереження свідомості у Нані. Тепер там два записи, моє минуле “я”, та я сучасна. Якщо я знов втрачу мозок, Нана відтворить і його і мій останній запис свідомості.

Ще й наростила своє хутро до граничної густоти. Це додатковий захист. В такому можна і з скелі стрибнути на гостре каміння. Я вмостилася зручніше, і поринула у вивчення коду свого нового приятеля “Sn37271120”.

Нащадки що створили код цього наніта, приємно здивували. По перше це був наніт біо-технологічного пристрою, пристосованого для рослин, хоча керувався протоколами сумісними з Нана. Код був зрозумілим та добре документованим.

Фактично ця ліана справжнє коріння. Тобто постійне або аварійне живлення будь якого біо-технологічного пристрою. Підтримане живлення від грунту, від живих рослин, від залишків тварин. Найцікавіші функції то читання як складових частин грунту, так і ДНК рослин і тварин.

Так, а що я пам’ятаю про роботу коріння рослин: дифузія, конвекція, активний транспорт та пасивний, взаємодія з мікроорганізмами мікориза та гіфи, сольовий баланс, осмос, зворотній осмос.. ну та таке, взагалі базове..

Моє хутро і наніти що вкривають це коріння, не просто родичі, вони теж вкривають коріння шубою, що в мільйони разів збільшує площу поглинання поживних речовин з вологою що розчиняє вміст грунту.

Корені рослин зазвичай теж мають безліч кореневих волосків, проте наніти стають штучними “кореневими волосками” тих природних волосків. І мають схеми поглинання за участю мільярдів видів грибків для мікоріза. Потрібні симбіотичні грибки синтезуються, як тільки це “хутро” кореня, проаналізує склад грунту...