Меліса

Згодом моя пиха трохи вщухла. Виявилося, що лише Клод був лицарем, а Ральф — кухарем пані. Ми вже третій день блукали між скель долини річки, у верхів’ї якої лежало те загадкове техногенне яйце, що не давало спокою моїм лапеняткам.

Супровід пані та нав’ючені коні все ще йшли сюди, а витівка пані у пошуках пригод принесла чимало клопоту як її лицарям, так і мені. Я люто почухала поранене стегно. Приводом для наших блукань було дослідження місцевості, хоча я вже зрозуміла, що Меліса просто не впоралася з шилом у сідницях і затято гралася в хоробру дослідницю фронтіру. Принаймні, Клод малював карту місцевості, яка мене теж дуже цікавила.

— Це неможливо! Вона занадто вправний боєць для селючки. Це не техніка Навіжених. Навіжені ніколи б не стали наносити отруту на лезо... — гаряче доводив Клод своїй пані, з якою спромігся залишитися наодинці.

— Не мели дурниць, Клоде! Отрута вбивці вбиває! Тебе лише приспали. І до речі, вилікували. Вона достеменно дикунка і травниця, але не з Цеху! — Меліса задумливо помацала свою щелепу, а потім пом’яла праве вушко.

Вони думають, що я їх не бачу чи не чую? Мабуть, так, адже для звичайної людини це було б неможливо на такій відстані. Я приєдналася до їхньої невеликої компанії з цікавості, а зовсім не тому, що у Ральфа було безліч смаколиків, яких я ще не куштувала.

— Вона навчена “високородному” володінню мечем, і ця її холоднокровність під час бою — це щось дивне, навіть для ветерана! Звідки в неї такі навички? — продовжував непокоїтися Клод.

— Клоде, навіть якщо ти маєш рацію, вона могла зробити з нами що завгодно, а ця дика пустеля й сліду б не залишила від наших тіл. Проте вона нас вилікувала. І вибачилася.

— Але ж, повелителько, вона...

— Годі з тим! — з натиском промовила Меліса. — Ральф казав, що вона тобі зуба вибила. Покажи якого.

Упс! Клод марно перераховує свої зуби — я їх повністю вилікувала! Як і той паскудний застарілий шрам через всю його пику. Мені було цікаво, чи впорається з цим моя здібність. Впоралася.

— Присягаюся, оцей був вибитий, а ще два зламано.

— Вони цілі, Клоде. Як і три моїх, ще в дитинстві вибитих. Я ніколи не чула, що таке взагалі можливо зробити.

Клод промовчав, спантеличено мацаючи свою мармизу.

— Я завжди здогадувалася, що наша імперська зверхність до “дикунів” застить нам очі. Ми ліземо всіх вчити, як треба жити, а може, нам самим варто дечому навчитися?

— Розбийте нам з дівчинкою намет у тій печері. Я хочу з нею поспілкуватися наодинці!

Клод хутко вклонився. Може, саме зараз треба втекти? Доки я ще якихось дивних див не наробила. Навіть ця подія створить безліч чуток. Я стала уважно приглядатися до смаколиків Ральфа: що б ще з’їсти перед втечею?

Нана! Мапу! Я порівняла нотатки Клода зі своєю власною мапою. Єдиний шанс знайти шлях до “яйця” давала мені відносно невелика недосліджена ділянка. Якщо там шляху не буде, мені доведеться розробити дельтаплан чи параплан, щоб стрибнути до “яйця” зверху.

У теплому наметі, що більше нагадував “високородний” вігвам на стероїдах, центральною пічкою слугував масляний ліхтар, вкритий нерівним жовтуватим плафоном з міді та блищаку. Цікавий конструкт: і світло дає, і трохи тепла, і їжу можна підігріти.

— Це перший намет мого батька, — охоче пояснювала Меліса. — Лицарі сплять просто неба, проте кожен командир загону має такий жалюгідний намет. Це частина мого посагу, що стане майном мого майбутнього чоловіка.

— Не дивись так, Маро, я прямую до форту старого Ліндо, де відбудуться мої заручини, шлюб і консумація одночасно... Я... я занадто стара, щоб зробити це все... по-людськи.

Я витріщилася на Мелісу. Ліндо? Це ж сім’я Марека. Старий збоченець з глузду з’їхав? Це в сімнадцять чи шістнадцять років вона стара? Ах так, пригадую, Джульєтті у Шекспіра було дванадцять чи тринадцять років.

— Здивована? Так, вийшло. Мене мали віддати до роду Ліндо ще п’ять років тому. Шлюб за домовленістю. Проте єдиний нащадок Ліндо тоді загинув. А зараз старий Ліндо визнав свого бастарда! — Меліса аж порскнула слізьми, рвучи кігтями свій носовичок.

— Я навіть не знаю, як він виглядає, ані скільки йому років! А якщо він мала дитина? Я ж тоді буду найстарішою з його жінок! А якщо він старий збоченець, як і його батько? А якщо він ріс у лісі з дикунами і має звички людожера?

У Марека буде гарем із високородних жінок? Не знаю, що відчуваю. Звісно, я розуміла, що хоч одна високородна дружина у Марека буде — хтось же має народити йому людських дітей. Але ж колись, а не прямо зараз, і не цілий гарем!

Я відчула дивний неспокій. Багатоженство, або полігінія. Відносини між жінками в таких шлюбах можуть бути як співпрацею, так і джерелом конфліктів. У суспільствах, де це давня норма, полігінія інтегрована в життя через культурні традиції.

Я обійняла Мелісу. Я не можу її ненавидіти. Це лише чергова жертва політичного союзу сімей. Проте я була далека від розуміння, наскільки небагаті й залежні один від одного “лорди” фронтіру.

Вірогідність того, що сусід першим підтримає продовольством або військом свого родича, аж занадто велика, щоб нею зневажати.

А згодом, діти від цього родинного зв’язку матимуть можливість успадкувати статки обох родин і стати вже не прикордонними “лордами”, а справді заможними землевласниками і високородними десь у тилу Імперії.

— Хто це, Маро? — заспокоєна мною, Меліса з подивом роздивлялася мої нариси Марека в обрамленні з листя та квіток, які я робила знічев’я, нудьгуючи за ним. — Це твій хлопець? Ти закохана, Маро?

“Так. Це Марек. Бастард роду Ліндо.”

Я зарюмсала, і прийшла черга Меліси заспокоювати мене. Це була довга ніч для нас обох.

— Ти поєднала мапу Клода і свою? — Меліса так зацікавлено вдивлялася в мапу, що я їй намалювала, що в мене виникло питання, навіщо їй це.

— Я повинна достеменно вивчити кожен куточок своїх майбутніх володінь. Наприклад, де можна сховати населення під час небезпеки, що можна видобувати і продавати, з якими поселеннями в нас дружні торговельні відносини, а з якими напружені.