Оригінал

Так, звісно, регіт мого минулого “я”, тобто оригіналу, з якого розвинулась моя свідомість, я добре розуміла. Все стало на свої місця. Не було ніякої містики реінкарнації. Це Нана, його творіння, відновило його свідомість, в цьому моєму тілі.

Я пам’ятаю, як власноруч програмувала цю властивість Нани. Ні, не я, а мій оригінал. Це він запрограмував в Нані можливість зберегти свідомість носія, та відтворити її. Така собі пересторога, на випадок травми мозку носія Нани.

Хоч мені і невідомо, як це тіло стало носієм Нани, Нана виконала свою програму: після регенерації тканин неокортексу мозку, відновила інформацію яку в собі зберігала. Тобто останній запис зв’язків між нейронами.

І отут сталося, те що сталося, — єдиним записом, що був у Нани, був запис її творця на момент його смерті. Чому так сталося? А тому що я не внесла функцію збереження зв’язків у публічний інтерфейс Нани, а функція регенерації працювала автоматично.

Тобто не я, а оригінал не вніс, бо вважав її недоробленою. Але ж мав час, можливість, та мотивацію викликати ту функцію, обходячи інтерфейс Нани. Що пояснює відсутність запису, про той виклик, у її логах. Це останнє що він встиг зробити перед смертю.

Стояти! А чи вмер оригінал? Тоді, летячи з машини у прірву? Цього я не можу знати! Може Нана не дала йому вмерти? Хоча Нана не всемогутня, могло бути і так. Єдине що я знаю, так це те, що функцію запису свідомості, мій оригінал, більше не активував.

Принаймні це пояснює, чому я з оригіналом настільки різні. Ці його раптові відчуття "порожнечі" серед людей. Ця його інстинктивна недовіра до надто близьких контактів.

Могла вона бути спровокована недостатнім окситоцином? Так, нестача окситоцину пояснює його соціальну відчуженість. Саме окситоцин зменшує страх і підвищує готовність до соціальних ризиків. Саме окситоцин посилює здатність "відчувати" емоції інших.

При дефіциті окситоцину, навіть звичайна комунікація може сприйматися як загроза. Чи відчував мій оригінал задоволення від спілкування? Ні, лише порожнечу, втому, навіть занепокоєння, після спілкування з малознайомими людьми.

Чи був це лише окситоцин? Ні. В нього була легка форма аутизму, слабка активність префронтальної кори. Тобто знижена здатність до аналізу соціальних контекстів. Та що я мелю? Той бовдур був справжнісінький “хікан”! Ні, швидше вовк-одинак.

Чому я інакша? По перше, в мене не було тих його, початкових аутичних пошкоджень. А по друге, це природжені переваги жіночої нейробіології.

Це і більша щільність з’єднань, у префронтальній корі, що дарує жінкам кращий контроль емоцій та кращу здібність до соціальної адаптації.

А ще в жінок вище рівень окситоцину та серотоніну, тобто менший рівень соціальної тривоги, та більший рівень довіри!

Я відігнала дитячу думку: “Білявки круті!”. Бо то теж наслідок збитку окситоцину! Але кажучи по дитячому: оригінал був сліпий на обидва соціальних ока, а я ні. Я краща? В чомусь так, хоч і емпатії до інших значно більше, зосередженість трохи менша.

Але що мене зараз цікавить більше, так номер версії нанітів симбіота. Якщо слідувати звичкам мого минулого “я”, то номер що починався з 3735 означав рік розробки, майже тисячу сімсот років після смерті мого оригіналу.

Я аж гусячою шкірою вкрилась від жаху та запалала від цікавості. Цей симбіот, приховував таємниці тисячі і сімсот років розвитку моєї технології! Я знов розсікла собі палець, та й потягнулася до зразка.

“Sn37350605 очікують запиту інтерфейсу” — висвітила Нана. Ну що ж, подивимось, на що були здібні мої наступники та послідовники.