Наніти

На третій день копирсання з “волохатим паразитом” я дійшла висновку: це не паразит, а корисний симбіот, що філігранно зливався зі шкірою носія, чіпляючись до тактильних нервів шкіри.

Симбіот не блокував потові залози, огинав волосяні фолікули. Лише пускав у кожен фолікул відросток. Як сенсор? Коли м’яз фолікула піднімав волосину дибки, симбіот це зчитував? Чи, може, так він живиться, через сальні залози?

Нетлінність волохатої лапи пояснювалась антибіотиком, яким сімбіот вбивав сторонні бактерії. А якщо це штучний симбіот? Біотехнологічна шуба? Цікаво, як він відреагує на мою кров? Лапа достеменно належала істоті мого виду, чим би я там не була.

Я взяла новий зразок симбіота, накрила слюдяним скельцем і капнула поруч свою кров — темну від нанітів. Капілярні сили потягли кров під скло. Встановила до мікроскопа. Щойно кров торкнулась зразка, тканини симбіота розчинялись в ній. Зникали, наче їх не було.

Це наніти? Як мої? Мої наніти — моє творіння. Ці, чужі, поводились ідентично. Хтось випадково повторив мою технологію? Неможливо! Хіба що… Я витягла зразок, накрила ще одним скельцем і капнула кров зверху, зануривши в неї порізаний палець.

Тепер мою “чисту” кров і “інфіковану” розділяла лише слюда. Нана, статус! Поруч із зразком спливло: “Sn30250605 очікують запиту інтерфейсу”. Я відірвала палець від зразка. Сповіщення змінилось: “Sn30250605 зв’язок розірвано” — і м’яко згасло.

Я відступила. Вдих, видих, пауза. Ще раз. І ще. Розробник цього симбіота — я сама? Моє минуле “я”, заворушилось у своїй труні, та навіжено зареготало.