Волохата лапа

Хата, що нам виділили, була великою, новою та досить віддаленою від центра селища, де аж гуділо свято Навіжених. Регіт, брязкіт кухлів, веселий ритм барабанів та тупіт сотень танцюючих ніг, ледве доносився з за вікна.

Я стисла нотатник так, що аж пальці мені побіліли: “Я занадто Проклята Світлом, Марек. Я не певна що я людина. Плани? Шлюб? Діти? Це все може бути неможливим. Або гірше — я можу стати… як це. І вже завтра!”

Я витягла з-під лави мішок і вивернула його. Лапа — волохата, з блискучими пазурами — гепнулася на стіл, ледь ворухнувшись. Марек відсахнувся, але не відвів очей.

“Ти поїдеш з Гільдою до батька, і не будеш вимагати від нього шлюбу з оцим!”

Я виразно вказала на стіл.

“Мене вже й сьогодні краще зв’язати, щоб кохатися, мало що я можу під час того наробити“ — я випустила на лівій руці кігті показавши їх Мареку. — “Поїдеш з Гільдою! А я буду чекати на тебе! Чи звістки від тебе! Тут! Де схована відповідь на питання хто я є”

— Я давно вже знаю хто ти є, Маро! — спокійно запевнив мене Марек.

— Ти та кого я кохаю! — на весь голос продовжив він, — Ну зв’язувати тебе треба! Ну оброснеш ти шерстю! Ну то й шо? Що то міняє!

— Точно! — роздався за ним голос Гільди, що сильно напідпитку, ввалилася в двері, з чиєюсь волохатою, аж чорною рукою на своєму плечі. — Він тебе зв’яже! Поголить! І буде кохати!

— Як до речі і я тебе! — звернулася вона до свого, в дим готового приятеля, плескаючи того, по волохатій руці. Гільда енергійно потягла, волохату здобич, до своєї кімнати. Як той мураш, гусінь.

Ми з Мареком дивились один на одного, ледь стримуючи регіт.

“В нас є лише тут і зараз!” — я намалювала Мареку навіщо нам знадобиться живе дерево.

Та рішуче вихлебтала фіал. Ткнула Мареку в руки товсту, теплу ковдру, та захопивши кілька міцних мотузок, потягла назовні. Того шаленого вою в лісі, що лякав все Селище Навіжених, аж до ранку, вони ще довго не забудуть.

Сам цей жорстокий світ, полюбляв рішучі дії, та ненавидів довгі плани. На другий день ми з Мареком відшукали надійний кляп, бо будь яку палку, я перекушувала на раз…

Тільки через чотири тижні відкрився шлях до фортеці батька Марека. Прощання було довгим. Весь цей час я відкладала дослідження лапи, та того, звідкіля взялося моє тіло. Бо дуже так непогано розібралася хто я є, а саме, закохана, збочена, навіжена білявка.