Прив’яжи мене.

Ми вештались вздовж берега, занурюючись у красу цього місця, все далі від гаміру свята, під легкий, лагідний плескіт води. Сонце вже майже зайшло. Та світла ще вистачає, для мого задуму.

Я відпустила руку Марека, та вставши перед ним, покрутилася, так що сукенька аж обліпила моє тіло, та тричі цокнула, білочкою, мов питаючи “що думаєш, я гарнюня?”

— Ти чудова! — Марек, аж слину ковтнув.

Я розв’язала свій довгий лляний пасок на талії, та скинула з себе сукню, зажбурнувши її у кущі, разом з капцями. Марек відвів очі. Та я знов тричі цокнула, і знов закрутилася перед ним на пальчиках ніг.

— Так, ти ще краща! Але… — я швидко приклала йому пальця до губ, не давши йому й шансу закінчувати те “але”. Виставу ще не закінчено. Я не зможу бути твоєю, аж доки не буду чесною з тобою.

Я легенько поцілувала його, ледь ткнувшись губами до його губ, та вислизнувши з його обіймів знов відскочила. Вже на подушечках лап. Так щоб він міг роздивитися мої трохи змінені стопи.

Так! Він бачить мої лапенятка! Та на його обличчі я не бачу жаху, чи відрази. Лише здивування, та бажання роздивитися ту мою трансформацію, ближче:
— Але ж, як? — Марек присів біля моїх ніг, та потягнувся до лівої, рукою. Я чекала остраху, а в нього навіть ні один палець не тремтить.

Ну якщо так, то дивися. Тоді я гнучко сіла на стовбур поваленого дерева, та простягнула йому стопу, точніше лапу, щоб він міг добряче роздивитися її. Та навіжений взяв її обіруч, підносячи до самих очей, уважно роздивляючись, та зненацька цьомнув.

— Ти все одно чудова! А так ще й загадкова, Маро!

Де переляк? Я не зрозуміла! Ці закохані, що? Зовсім дурні? Він протягнув мені руку, допомогаючи встати, та обійняв за талію, і дивлячись мені прямісінько у очі посміхнувся:
— А так, ще й вища, без підборів!

Ах ти ж капосний! Я випустила всі кігті на правиці і показала йому. А так? Злякався? Він тільки міцніше мене до себе притиснув. Я м’яко звільнилася. Та вставши на всі чотири, потерлася об його ногу, голосно вуркочучи, як та кішка. Та вигинаючи спину. Що вдалося мені напрочуд природньо.

— Вибач Маро, молока я с собою не взяв. — захихотів Марек, лише трішечки знервовано.

Отак! Смішно йому! Я скочила до стовбура найближчого дерева, і люто поточивши на корі кігті, миттєво видерлась на нього, неначе леопард. Ні-ні, я, — пантера!

— А з цього боку, ти виглядаєш просто чудово! — зареготав Марек дивлячись знизу, на те що йому відкрилося у всій красі.

Я перестрибнула на сусіднє дерево, та м’яко відштовхнувшись від нього, обома ногами, опинилася у ніг Марека, стоячи навколішках, та сором’язливо прикрившись руками. Цього навіженого не лякають мої трансформації.

Зрозумівши, що мені стало незручно, Марек рвонув по мою сукеньку, та заходився її на мене вдягати. Чутливий який, чорт закоханий. Добре, осталося останнє, я рішуче відштовхнула від себе сукню, і встала перед Мареком, прибравши звірячі трансформації.

Підібрала свій лляний плетений пасок, та видобувши з нього фіал Лінди, на мить забарилася, не розуміючи як його треба відкорковувати. Але Марек рішуче накрив його рукою. Я подивилася йому просто у вічі, знов шукаючи ознаки відрази.

— Маро! Я хочу цього! Але не хочу щоб це було так. Не хочу щоб ти стала на шлях моєї матері. Не хочу щоб наших дітей називали бастардами. Якщо батько визнає мене, я стану “високородним”, що ожениться на тобі! А якщо таке йому не підходить, то я не визнаю його!

“О мій лицар! Знав би ти, де мені свербить, одразу б зліз з свого білого коня!” — погано що ти думки не читаєш! Та ні! Добре! Бо я вже розігрілася так, що мені можна й коня!

Без нотатника тут не обійтись! Я понуро вдягла сукеньку, та й попленталась назад, до нашої хатини, не чекаючи на Марека. Щось знизу вітерець піддуває. І соплі самі до носа полізли, щас заплачу.
 .  
— Маро! Ти що? Образилась? — жалібно белькотів Марек, наздоганяючи мене.

Мабуть вже мозок собі ламає, що ж він зробив не так. Вибачайся! Вибачайся мерзотнику! От як доплентаюсь до хати, як вийму нотатник, як все тобі розповім! Все що думаю! Ой, не все! Щоки мої запалали! Вибач, але про коня.. а ні слова!