Сніговий перевал

Кремезна Гільда тягла Марека на спині, нахилившись усім тілом на зустріч сніговій хурделиці що нещадно краяла її заклопотане, змарніле обличчя. Хто б міг уявити собі Сніговий Перевал взимку, якщо він зараз, посеред спекотного літа, схожий на льодяне пекло.

Я вперто просувалась ззаду, ховаючись від вітру за Гільдою. Ну як йшла? Повзла на карачках, поклавши у свій заплічний мішок чималу льодову брилу, щоб мене не знесло вітром. Помилка якої ми припустилися може коштувати нам життя.

Шлях назад, тепер певна смерть. А шлях вперед, смерть можлива. Якщо Шлях Навіжених блокує снігом, нам капець. Ми важко дихали сховавшись від нещадного вітру за брилою базальту, що невідома сила закинула аж на вершечок перевалу у стародавні часи.

Саме, брила а не скеля, що була тут завжди. Друга брила, колись була тут, в триста
метрах від першої, та не втримавшись, з’їхала долу, утворивши гігантичний льодовий жолоб, що мандрівники і назвали Шлях Навіжених.

Саме цим жолобом, можна було за годину зкотитися з висоти перевалу у три тисячі метрів, аж вниз, до лісу у глибокій долині по той бік перевалу. Просто з’їзджаючи по гладенькій, рівній, як скло, поверхні льоду. Отака собі звичайна ковзанка.

Група найманців, що пройшла цим шляхом до нас, не зустріла геть ніяких перешкод, про що й сповістила варту перевалу голубом, що в них брали. Коли ми почали сходження отримавши те повідомлення, я розраховувала на приємну “гірськолижну” пригоду разом з Мареком, та Гільдою, що як яструб його стерегла.

Вітер здійнявся зненацька, коли повертати назад було запізно. Він здавався помірним але цілкомі безпечним. Ми тримались за руки, посміхались, і взагалі почували себе збуджено аж доки Марек не впав, втративши свідомість. Гільда теж марно намагалася вдихнути сухе розріджене повітря.

Нана засвітила мені червоним індикатором критичного тиску повітря, що відповідав висоті у сім тисяч метрів, над поверхнею моря, і стрімко знижувався. Я швидко оглянула Марека. Гіпоксія. Довбане збудження ознака тої підступної гірської хвороби. Зараз і Гільда впаде? Але Гільда трималася. А через мить нас накрила сніжна пітьма.

— Нізащо не гальмуй! Гальмувати то смерть! Стрибай прямо за мною! — Вереск Гільди на моє вухо здавався якимось далеким і ледь чутним. Останні метри зусиль і Гільда миттєво зникла з очей стрибнувши з Мареком у прірву, що відкрилася прямо перед нами. Я з переможним скавучанням стрибнула слідом.

Мене охопила невагомість і спротив вітру що лопотів моїми щоками, а через мить сліпучий буран зник без сліду, і ясний білий гірський ландшафт вилискував десь у двох тисячах метрів піді мною. Оце я розумію, безодня!

Схил скелі потроху насувався на мене, поверхнею що вилискувала льодом аж доки гравітація не почала мене до цього схилу потроху притискати! Нічого собі жолоб! Метрів триста завширшки. Зрозуміло чому так важко махнути повз нього, роздершись на шмаття об скелі.
Вільне падіння, потроху  перейшло в сковзання по жолобу, каменюка в мішку за моєю спиною почала невпинно тиснути мені на лопатки з усе більшим зусиллям, аж доки там у мішку не не репнула на скалки.

Я знову відчуваю тяжіння? Це не просто тяжіння у один G?  Так, це вже перевантаження, як у літаку що виходить із стрімкого падіння у набір висоти. І раптом знов невагомість.

Я знову лечу над прірвою. У сотнях метрів долу стрімка гірська річка грізно гарчала на скелі, відгризаючи від берегів шматки дерну що несла по водоспаду, далі. Люто тріпаючи їх, на останньому відтинку шляху до пекла, як чорти москаля.

Вросла в стіну урвища брила, звузила поле мого зору прикувавши всю мою увагу до себе. То не була просто брила, то була брила з пробоїною в борті. Якщо то не яйце велетенського курчати, то напевне щось штучне, може й техногенне.

Все те промайнуло за мить, і мене знову підхопив льодяний жолоб на протилежній стороні урвища. Крига його була більш порепана, - не така гладка, і мене понесло закручуючи як м’яч, все швидше та швидше обертаючи навкруг себе.

Я підтягнула до себе коліна та лікті звертаючись у кульку, як їжачок, така звичка колись в мене була вбита багаторічними тренуваннями на дзюдо. Проте то тільки збільшило мої оберти та швидкість з’їзжання, на якій я вилетіла на ділянку слизької мокрої криги.

Яка в мене зараз швидкість? Точно більше ста кілометрів на годину. Так! Гальмувати, - то смерть, пригадав я пораду Гільди, продовжуючи той шалений бобслей зупинивши своє безпорадне обертання та витягнувшись як бобслеїст, неслася на спині, ногами вперед.

Через декілька хвилин моя швидкість ще зросла, у і ніздрі шибанув дух соснового лісу. Крони дерев замерехтіли по боках крижаного жолобу, і ось моя дупа, як камінь кинутий “жабкою”, застрибала по поверхні величезного льодовикового озера.

Я стрілою пролетіла повз Гільду, що стояла по коліна у металево-блакитній воді, піднімаючи Марека, що прийшов до тями десь по дорозі. Я нарешті пішла під воду втративши швидкість десь у ста метрах від Гільди, аж на протилежному березі.

На щастя тут теж було не глибше ніж по пояс, і я встала, під шалені оплески людей що зібралися навкруги. П’ятеро кремезних дядьків, що тхнули пивом, вином та потом, взялися підкидати мене у повітря, регочучи. Ловлячи і знов підкидаючи.

“А гвалт! Люди рятуйте! Мене схопили дикі збоченці з товстелезними волохатими лаписьками, а я навіть верещати не можу. Хоча здається вони радіють. Але не з того що на них впала солоденька еротична “мрія педофіла”.

— Ану поставили де взяли! — Гримнула Гільда вимахуючи мечем у небезпечній близькості до борід цих п’яти ідіотів —  Ви ж мені дівчинку на смерть перелякаєте!

— Але ж Гільда! Вона пролетіла через все озеро! Це абсолютний рекорд Навіжених! І їй зараз вручать цілу діжку пива! Татуху Абсолютно Навіженої, та й Відзнаку Навіженої!

— На дупу набий собі ту татуху! Маро, сонечко, ти як! — Гільда заклопотано мене оглядала. — А діжку пива неси!

— Як це неси? Он вона! Сама забирай!