Таємна лавка

Ледь світ, безтурботно підстрибуючи, я понеслась у місто. На мене чекає шопінг! Хто б знав, що оті дверці ліворуч мерії, не банківська установа, бо позолочені, не буцегарня,  бо охорони там як тлі, а таємне гніздо Старшого Цеху Торгівлі. Або Золотого Цеху.

Та я взагалі не знала, що такий цех існує. Хоча банківські послуги він теж загріб у свої довгі лапи, що знаходили боржників будь де в Імперіі. От тоді третя назва Золотого Цеху лайкою рвалася з вуст: “срані золотарі”.

Гострі алебарди, що було наїжачились на мене, одразу вишикувались у почесну варту крізь яку я, пихато задравши носа, пройшла, значуще граючись своєю відзнакою Засновника. Мене оточила така поштивість, що в мене, ледь хвіст трубою не відріс.

Сам капітан охорони, чи там Лицар Золотого Цеху, в церемоніальному поклоні, відчиняв мені двері. Я вчасно згадала, як там йому треба вклонитися, — Сіта мені показала! Навіть навчила мене як треба тримати віяло.. щоб не обсертися ще до танців.

Так! То було смішно! Рірі та Алана, знущалися з нас обох, як могли. Аж доки Лінда, віялом по потилицях, не примусила, тих дотепних, робити те саме.

— Ви маєте знати як поводитись з високородними! Тільки но я стану Майстром Цеху, а Сігурд казав що незабаром, мені доведеться мати з ними справу! Чи не щодня!

Доки Рірі з Аланою терли потилиці, Сіта мстиво показала їм язика.

— А вам доведеться слідувати за мною! Збиткове раболіпство як і відсутність манер зганбять вас, мене, а головне наш Цех!

Я була цілком згодна з Ліндою. Манірність та пиха високородних звісно кумедна. Проте на цьому рівні розвитку суспільства, невміння розуміти всю ту дріпцацу з викрутасами, може коштувати життя, а не тільки дупі різок, чи сорому.

Я вишукано вклонилася лицарю, як рівна йому, що викликало на його обличчі деякий подив та задоволення. За дверима мене перехопив пристаркуватий але жвавий чолов’яга, що не порушуючи мовчання, лише запрошальними та вишуканими жестами, провів мене по нескінченних залах цього храму марнотратства.

Я оглядала все, проходячи залу за залою. Мені тільки здавалося, чи мене навмисно водять до прикрас та різних жіночих витребеньок, хоч цікавих, проте не дуже коштовних. Та тут можна до ночі блукати.

Задовольнивши свою загальну цікавість, я розгорнула аркуш з замовленням, який мені допомогла скласти Сіта. Мій гід плеснув у долоні, і хлопчик у нашийнику учня, підскочив до нього, поштиво вклонившись мені. Помічник зник з моїм аркушем, а я сама вибрала напрям екскурсії, в бік зали, звідки відчувала натяк на смарагдове сяйво. Цікаво, там трави? Та ні, лати, алебарди, важкі арбалети, зброя.

Деякі з лат мали делікатну смарагдову ауру, а деякі були пронизані ледь помітним смарагдовим павутинням. Три тисячі золота? В мене щелепа відпала. Я дозволила гіду вивести мене з тої зали.

Ця зала була не меньше, але заповнена легкими жіночими обладунками, як для війни, так і для полювання. В цих обладунках не було пустопорожньої вичурності, прикрас чи розкоші. Це була зброя, а не церемоніальні витребеньки.

Холодна крапля поту стекла мені по шиї, тільки тут до мене дійшло, що жінки тут вбивають і вмирають, як і чоловіки. Що війна в цьому світі не омине нікого. Отруйні стилети, шпаги і легкі шаблі, віяла з прихованими лезами, легкі арбалети, луки та різноманітні стріли.

Он, одяг для полювання, видихнувши з полегшенням я ледь не побігла туди. Нічого особливого я так і не знайшла, проте придбала все що збиралася. З іншого боку я й половини зал не обійшла.

Настрій зіпсовано. Цей світ насправді небезпечний. Не пасторальний сільський та лагідний, скільки діб миру тут вважається помірним між сторічними війнами? Я вешталась вулицями міста не розбираючи дороги, як зненацька в мене полетіло каміння.

Тіло відреагувало самостійно, ухиляючись то вправо, то вліво та навіть витворило сальто ухиляючись от масованого обстрілу що вчиняла зграя хлопчаків. То було не каміння, а просто грудки землі, що не несли а ні якої небезпеки, хіба що для гігієни та зовнішнього вигляду.

— Я ж казав що це не людина! — вказуючи на мене волав хлопчина на вигляд ледь старший за мене.

— Забирайся в свої хащі, лісова примара! — заволав наступний, і миттєво здійнявся гвалт.

Знов полетіли грудки землі, проте в натовп хлопчаків гнівно влетіла знайома мені постать підлітка, якому я з подругами, на свята, ногу зцілила. Оте шмаркате довге непорозуміння, що лише витріщалось на мене та штанці підтягувало, палало гнівом та аж занадто вправно розбивало носи, не зважаючи на кров з власного.

— Це Марек, біснуватий! Бийте його.

— Ти зовсім оскаженів!

— Цей син шльондри зовсім оскаженів! Тікайте від навіженого.
Зграйка підлітків чкурнула на всі боки а ззаду в потилицю мого заступника прилетів камінь. Марек ледь озирнувся, зробив пару кроків до мене, розмазав по обличчю кров замість шмарклів і зачудовано дивлячись просто на мене, впав де стояв.

Марек? Нана заважала мені хоч щось цікаве забути! Та остання каменюка була аж на диво небезпечна! Я підбігла до нього та користуючись відсутністю свідків наклала йому долоні на потилицю. А це що за патик?

З під лівого підребер’я Марека стирчала дерев’яна ручка ножа. Невеличкий, на щастя ніж, такий самий як у кожного малого селюка. Нана розрахувала можливі пошкодження, я швидко висмикнула ножа, та з огидою відкинула. Через кілька хвилин, що видалися мені годинами, від рани не залишилось а ні сліду.

Добре. Що з головою. Хмара закрила сонце, і в тій тіні я побачила як з під моїх пальців в потилицю Марека входить безліч смарагдово-сяючого павутиння, що тремтіло як живе, неначе щось висмоктуючи. Ось воно заспокоїлось і окремі павутинки неспокійно забігали навкруги, неначе втратили ціль, а ось вже всі почали вештатися без діла.

Рота Марека роздирала широчезна лагідна посмішка а блакитні очі, з під пухнастих вій, дивилися на моє обличчя так жадібно.. Що вилупився! Як той циган на арабську кобилу. Я нарешті розібралася з даними Нани, та виціливши потрібну точку врізала Мареку по носі.