Скреботуча миша

Я лежала у повній темряві, на простирадлі, за яке вивалила фантастичні п’ять срібних. Та за пухову перину я віддала всього дві. Але то була едина тканина що не подразнювала мою чутливу шкірку. Спати на сіннику, вкрившись коциком, на простирадлі з рядна? Пхе!

Сплетена з якихось натуральних волокон, можливо кропиви, ця тканина забезпечувала мені комфорт. Я взагалі не мерзла, тому просто вкрила тим простирадлом перину, та розкошувала на ньому, вивалюючись на своєму величезному ложі як примхлива кішка.

М’які кроки, зовні, що наближалися до дверей моєї кімнати, примусили мене слизнути з ложа, та причаїтися в кутку біля дверей своєї кімнати. Я грайливо полювала. Цікаво, це знов Рірі, що втретє за тиждень, тікала спати до мене від павука у своїй кімнаті?

— Мара, Мара, ти спиш? — почула я шепіт Сіти. Мовчу, чекаю.

Сіта увійшла, та наосліп намацала моє ложе. Так, прийшла з простирадлом та подушкою в руках.

— Мара, Мара? — Сіта намагалася намацати мене на простирадлі, проте я капосно підкралася до неї ззаду, та тричі цокнула, як білка. То у нас означало: “Що?”, або “Хто?”, або навіть “Ну що, мені це пасує?”.

Зараз то цокотіння повинно було значити “Чого тобі?”. Сіта трохи підстрибнула, від несподіванки, та пошукала мене у темряві руками. Я легко ухилилася, бо навіть в цій темряві бачила краще ніж вдень.

— Маро! Не лякай мене! — Сіта лякливо притиснула подушку руками до грудей, та жалібно торохтіла — В мене в кімнаті миша шкребе, я і так перелякана!

Я негайно обійняла Сіту, та всадовила на своє ложе. Бідна Сіта боїться мишей.

— Можна я з тобою заночую? Клята миша спати не дає, а вставати з півнями!

Я цокнула один раз, що значило ”Так”. А сама здивовано помацала її подушку. Та сама тканина що в мого простирадла. Де вона це диво знайшла? Та й її нічна сорочка, до п’ят, теж з тієї тканини. Тільки не кажіть мені що й простирадло теж?

— Ай! Маро! Лоскотно! Але якщо хочеш.. — Сіта здвигнула плечима та почала скидати з себе сорочку, тягнучи її через голову.

Я зупинила той її стриптиз, та цокнула двічі, що значило “ні”, та вмостила її поряд з собою.

— Мене навчали зваблювати, також і жінок! Бо це частина політичних маневрів.
Отаке? Я знову помиляюсь уявляючи що “високородні” в цьому світі, такі ж самі як і моєму минулому житті? Я зацікавлено цокотнула тричі. Сіта торкнулася моєї шкіри якось по особливому.

— Я тренувалася на десятку служниць, ти точно будеш задоволена..

“Ні” — цокотнула я двічі, і Сіта слухняно припинила ті дії, просто обійнявши мене. Я попестила її волосся, теж обійняла її та ніжно притиснула до себе. Наче кажучи “спи вже давай”. Проте Сіті закортіло поговорити:

— Ти тільки що задовольнила себе, тому гола? — “Ні”

— Ти роздяглася щоб я попестила тебе? — “Ні”

— Ти просто спиш гола? — здогадалася нарешті Сіта. “Так”

— Але ж як? В тебе тут холодно, — ледь здригнулася Сіта. Я вкрила нас обох її простирадлом. Та енергійно розтерла їй спину. Аж поки вона не пригрілася.

— Я мала б сама здогадатись, вибач Маро! По тому білому сяянню в храмі.

Я зацікавлено цокотнула тричі “Так, з цього місця вимагаю пояснень”.

— Ти ж розумієш що означає колір сфери артефакту Храму Світла? “Ні”.

— Бідолашна, ти навіть про це пам’ять втратила! — Сіта розчулено притиснула мене до себе й почала пояснювати.

— Мій сонячний колір значив що я вже маю жіночі бажання. Рожеві смужки, що я хтива і що сама задовольняю ту хтивість. А темні пятна, розкидані по сфері, означають що я пихата. Різний відтінок, різний сенс пихи.

Я заспокійливо поплескала її по спині, мов кажучи “теж мені проблема”.

— А твій означає що ти така сама як Святі Сестри, не маєш таких людських слабкостей. Навіть в дітей вони є, погорда, жадібність, ревнощі, лють чи образа. А в тебе нема.

Так ось чого ті Святі Сестри так поблажливо на мене поглядали.

— Мені мало бути соромно, там в храмі, проте бачила б ти мої кольори з попереднього тесту. Суцільна погорда та зневага. Розумієш тепер, чому мені не було а ні краплі соромно?

 — Я виправила себе! Ні! Я здолала оту себе, дивлячись на твій приклад повної, якоїсь лютої, безжальності до себе! — Сіта притулилася мокрою щокою до моєї щоки. Вона плаче? Я знов поплескала її по спині.

Зрозуміло, чому ніхто не хоче бачити те “дзеркало душі” вдруге. Сіті просто довелось. А я? Немає жіночих бажань? Я вже переконалася, що й чоловічих, хтивих бажань, в мене вже нема. Той чолов’яга яким я колись була.. вмер?

Знов м’які кроки протупали по підлозі, війшли у двері, та завмерли над ложем. Рірі. Зашаруділа нічна сорочка скинута на підлогу. Рірі вже зрозуміла що мені неприємна та тканина. Голе тіло Рірі хутко притиснулось до мого, трохи тремтячи.

— Можна мені з вами?

— Що, знов павук? — спитала Сіта.

— Ні, мені все ще лячно, Лінда страшна у гніві. А Алана собі спить як нічого не було. Я до тебе пішла, а тебе нема, прислухалась і почула що ти тут. Отаке.

— До речі, в тебе там миша шкребе! — весело повідомила Рірі. Тепер вже тремтіла Сіта.

Мені було дуже спокійно, приємно і трохи смішно. Цікаво, а що б відчував зараз той я, з минулого життя? Ні! Я вже давно не він! Хіба що, в науковому та в аналітичному сенсі.

Доречі, оце смарагдове сяйво я роздивилася і навколо Сіти. А от у Рірі його майже не було. Я що, якісь аури бачу? Треба буде ще придивлятися. Скальпель Оккама промовляє до мене з того минулого життя: Шукай найпростіші пояснення.

Може Рірі сьогодні меньше торкалася лікарських рослин, а Сіта більше. А “бачу” я лише лікарняний аромат рослин що перейшов на них. Тобто зайва сутність, як то “аура” в такій гіпотезі відкинута, — “скальпель оккама” може бути задоволений.

Де Сіта придбала всю ту розкіш? Напірник, ту сорочку й простирадло з тої чудової тканини. Невже то якась прихована від пересічних громадян, таємниця високородних? Ранком спитаю. Он вже поснули.