Вартість перемоги.

Я лежала у просторому курені, на лляній перині, набитій пташиним пухом. І була вкрита такою самою легкою, та напрочуд теплою ковдрою. На товстій дерев’яній балці, що наді мною, мерехтіли відбитки вогню від комину. На балці, звісивши лапи, спав величезний сірий кіт.

Відчувши мій погляд, він встав, потягнувся, сів мружачи на мене золотаві очі, та позіхнув на всього рота, демонструючи білі лискучі ікла. Зрозумівши, що кліпати очима, — то все, на що я здатна, кіт стрибнув з балки на комин, потім на підлогу, а звідти — на мене. Кіт замуркотів. Лапами топче. Хвостом сіпа. Неначе лікує.

Увійшла Лінда, а за нею Сіта, обіруч тримаючи чималу дерев’яну плошку, від якої йшов гіпнотичний аромат гарячої качиної юшки. Лінда оглянула мене й міцно обійнявши, притиснула до своїх грудей. Ой, а сльози навіщо?

Підклавши мені під спину купу подушок, Лінда взялася годувати мене юшкою з дерев’яної ложки. Довго дмухала на юшку, щоб я не попекла собі рота. І поволі вливала мені до рота, щоб я не вдавилася. Та годі вже у юшку слізьми крапати!

Так, я сама! Та що ж я не можу й руки підняти. Подивившись на своє плече, я жахнулася. кістяк, отягнений шкірою, та якісь шнурки замість м’язів, як у дівчат з анорексією.

Важко дихаючи, вбіг Йохан. І теж мене обійняв, але обережно, щоб не розчавити.

Все, більше не лізе. Та що там, шлунок в наперсток стягнуло. Нана! Статус! Я загубила половину своєї ваги. Регенерація хворих, судячи з логів Нани, теж потребувала збиткових витрат, — двічі дорожча за регенерацію власного тіла.

Я стала засинати. Лінда та Йохан вийшли, а Сіта поклавши свою руку на мою, сіла поруч не зводячи з мене пильного погляду своїх величезних сірих очей. Муркотячи до нас стрибнув кіт, та обережно поклав на ковдру біля мене чималу живу мишу.

Все! Не можу! Засинаю. Хоча й кортіло подивитися, як Сіта буде злазити з балки, куди верескнувши, як не в себе, заскочила дригаючи ногами. Я відкрила око, та подивилася на Сіту, що рішуче вчепилася в ту балку руками й ногами, і певно вирішила там жити.

Кіт знов схопив мишу, яку я так і не стала їсти, та стрибнув на підлогу, потім на комин а потім.. Вереск Сіти підказав мені куди.

Тиждень по тому, я вже була, як нова. Ну відносно як нова. Лінда годувала мене по десять разів на день. Тобто загадала це Сіті. Бо прилучення селища до Імперії було не абиякою морокою.

Попервах, доки я не могла й ложки до рота донести, Сіта поштиво напувала мене густою юшкою та зіллями, та ще й навколішки падала б’ючись лобом об підлогу, ледь но я писок кривила від гірких ліків, чи не дай Світло, похлинулася.
— Навіть така тупа білявка, як ти, повинна розуміти, чому Лінда а ні тебе звідсіля не випустить, а ні однієї живої душі не впустить! — Сіта вимовляла мені все те дивлячись чи не с презирством до дикої селючки, — Хоч Лінда й казала що ти пам’ять втратила, але ж не розум!

Я продовжувала витріщатись на неї, як дурепа, з качиною ногою у роті. Вся поштивість з Сіти, випарувалась, за той тиждень, не залишивши й сліду. Он! Стоїть гола! Вичитує мені!  Руки в боки! Кирпу, сповна презирства крутить! Очима своїми сірими виблискує!

Просто втілення Голої Пихи. З кожної її пози, руху, виразу обличчя “високородність” так і лізе. Гола ходить, а он як волосся собі вклала. Ще й білу косу свою, аж до дупи виплела.

Здавалося що саме вага тої, біло-сріблястої коси і носа їй догори задира, і спину вигина. Сіта вхопила чисту лляну серветку, й примусила мене протерти мармизу, від качиного жиру, що вільно стікав на моє підборіддя.

Вимахуючи наступною качиною ніжкою, як диригентською паличкою, вона продовжила своє наставляння дикунки до світла її високих знань:

— Це в кожному Кодексі, тричі прописано: Два тижні, без единого хворого! І тільки тоді, прокляття що викликає хворобу, може вважатися знятим! Всі хто підходили до проклятих, вважаються проклятими, і не мають те прокляття розносити!

Так ось звідки роги росли у жорсткого карантину, що запровадила Лінда, за дотриманням якого невпинно мав стежити Йохан! З “Кодексу”. З розділу “Прокляття”. Загадка лишень в тому, як те знання потрапило до Кодексу?

Очі мої ходором ходили за качиною ніжкою. Підсмажена, хрустка скоринка, вкрита прянощами, пахнюча обіцянкою невимовної насолоди смаку. З кутів мого рота вже текла слина, а Сіта все ніяк не могла завершити свою промову.

Перформанс Сіти урвав Сірий, виклавши пред мною на стіл чергову живу мишу, що знов вполював на дворі. Ось хто, єством котячим, відчуває мій голод звірячий.

— Викинь! Викинь! Викинь! Викинь її! — безперервний вереск Сіти доносився вже з балки, куди вона вже давно привчилась стрибати прямо з підлоги.

Качину ногу, що Сіта вже встигла в нас жбурнути, я відрухово спіймала ротом, з насолодою встромивши в неї ікла. А миша вже крутила хвостом марно намагаючись вислизнути з моєї руки.

На мить здалося, що Сірий зиркнув на Сіту з презирством, а на мене з повагою, проте я просто вщипнув йому з качиної ніжки, добрячий кусень м’яса. На моя киця, ласуй! Кинути мишу в Сіту? Так! Кортить! Дуже! Проте я просто встала, й винесла мишу з куреня.

Босі ноги мої занурилися в ковдру з квітів, що дітлахи та жінки врятованого селища мені сюди викладали кожен божий день. Чого мені очі зволожніли? Повага простих людей стійкіша за захват високородних? Я чимдуж чкурнула назад в хату, палаючи від сорому.

Не потрібні мені ні повага ні увага! Пихата Сіта у сто разів краща за її “поштиву” версію. Я швидко підставила під Сіту стола, щоб вона могла злізти а не впасти, як зазвичай.

Засоромлена Сіта мовчки заходилася подавати мені чай. Чого тут соромитись? Звісно селючок мишею не злякаєш. Проте Рірі до усрачки боїться павуків. А Алана блискавок, на які Рірі, до речі, взагалі чхати хотіла.

Навіть Лінда боїться темряви, особливо якщо в ній щось шкребеться. Та ну годі з тим. Я швидко вивела у нотатнику своє наступне запитання до Сіти: