Сіта алаб Лінда алаб Тара

— Сіто! Одягнися нарешті!

Це голос Лінди? Кавалерія вже прибула. Нема про що перейматися.

— Ні! Мого приниження недостатньо! Я добре роздивилася хто я є, і ким я хочу стати!

А це хто? Сіта? Її голос бринів біля моєї голови. Чогось несила розплющити очі. Нана! Статус! Інфекція знищена. Хоч це добра новина. А це шо? Я вщент знесилена. Годі й намагатися рухатись.

Хтось обережно розчісує мої коси. Приємно. Тіло вкрите чимось теплим і пухким. Нерухомість тіла та м'які обережні розчісування волосся, не приносили мені сон. Кожен палець на моїх руках, неначе тону важив, а про руки в цілому вже мовчу.

— Сіто! Звісно що ти сама вирішуєш коли твоя пиха приборкана! Але те що робиш з собою ти, то теж якась пиха! Подать з високородних, аж занадто проблемна.. та язиката!.

— Я на пам’ять завчила всі Кодекси, кожного Цеху. І ніщо в них, не забороняє мені бути “язикатою”, вельмишановна Лінда алаб Тера алаб Тара.. що теж була подать з високородних.

О! Дякую тобі Сіта. Лінда, оця Лінда, що вся сочилася презирством до високородних, сама була “високородна”, треба це добряче запам’ятати. Я подумки розсміялася.

— Ну то й що? Я відмовилася від роду, статків та імені, не для того щоб від шлюбу тікати!

Сіта ледь косину з мене не видерла. Проте швидко схаменулася і продовжила пестити моє волосся. Не знаходячи щоб відповісти.

— І ким це ти захотіла стати? Німою дівчинкою, яка і Клятви принести не зможе.

— Може я помиляюся? — голос Сіти аж бринів від гніву — Але здається мені, що вона вже зробила більше ніж більшість з тих, хто ті Клятви приніс!

— Може Йохан, нещадна лапа, допоможе комусь пиху приборкати?

Сіта знов здригнулася та промовчала. Лінда теж помовчала, проте продовжила набагато м’якше:

— Так Сіто, Мара ділом довела своє право вважатися вірною Клятвам, які навіть не приносила. Так, вона більш ніж віддана нашій справі. Проте магія Цехів, керується голосом. Хіба що у Святих Сестер є одна магія що керується дотиком, але вона аж напрочуд.. специфічна.

— Пані Лінда має на увазі, Світло Сповіді? Та хіба то взагалі магія. До неї може доторкнутися кожен бажаючий. Тільки мало хто на таке зважиться. І ніхто вдруге.

— А ти доторкалася? — здогадалася Лінда.

— Батько примусив. Проте чи не всіх з Храму вигнав.

— Щоб переконатися що ти добровільно стаєш “подать”, а не хтось тебе чимось примусив?

— Так. Проте то нічого не казало йому про мою мотивацію, я брехала, збрехала навіть собі.

— І тепер жалкуєш що стала “подать” з хибних міркувань?

— Так, ще донедавна, так! Але тепер ні! — твердо відповіла Сіта, та ніжно попестила моє волосся.

Почулося чиєсь делікатне покашлювання. Йохан? Він ще хворіє? Та ні, просто вдає.

— Заходь Йохан, не переймайся, в порядку твоя білявочка, — добавилося ніжності у голосі Лінди.

Йохан просунув свою лапу під ковдру, і накрив нею мою безсилу руку. Приємно. Яка тепла та могутня в нього рука:

— Не можу не перейматися, — вона врятувала нас всіх.. навіть мене, не впевнений що переміг би п’ятьох готових до відсічі мисливців.

— Доречі, вони погодились на приєднання свого селища до імперії?

— Так Ліндо. Більш за те, вони благали про це!

— А вони розуміли, при тому, що їх бідне селище зможе прогодувати лише Травницю. Та і Святі Сестри будуть їх навертати до Світла лише день на тиждень?

— Розуміли! Я їм то одразу розповів, проте Травниці вони раді, набагато більше.

— Попервах завжди так, хіба коли було інакше? — Лінда ледь помовчала, — Але з часом, тут сягнуть неба мури фортеці Імперії, або й цілого міста.

— Шахтарського міста, — впевнено сказав Йохан, — я в цій печері побачив, дещо мені знайоме, і це вихід металу!

— Так ці селюки, щасливці, що десятками років серли на гору з грошей? — голос Сіти був сповнений презирства, та “великородності”, як ніколи.

— Сіта! — одночасно гримнули на неї і Лінда і Йохан. Сіта смикнулася.

— Я перепрошую! — голос Сіти враз став благальним і жалюгідним, — От бачите пані Лінда, пиха з мене, так і лізе.

— Я тебе розумію, як ніхто, свого часу Тера зробила з мене людину, хоч часом то і було.. болісно. Сіта, наші роди товаришували віками. Тому я дам тобі одну можливість. Подать Сіта! — голос Лінди став сталевим — Ти визнаєш мене як свого вчителя?

У повній тиші, схвильований голос Сіти палко промовив клятви вчителю.

— Добре, а тепер займися Марою, розітри все її тіло тим маслом, та вклади її на інший бік.

— Так вчителю! Буде зроблено вчителю! Цього мене навчили.

— І звертайся до мене просто “Лінда”. Звісно коли фанатичні послідовники Кодексу того не бачать.

Йохан поплескав мене по руці і замріяно сказав:

— Чуєш, Маро, колись тут буде велике місто, і на головній його площі стоятиме твій пам’ятник.

Лінда пирскнула і ледь промовила сміючись:

— Уявляю собі той монумент засновникам… Йохан з піднятою до неба правицею, стоїть на правому коліні… З голою дупою Мари на лівому… Шо він правицею лупцює… Ще й гола Сіта… Що стоїть перед ним… Обіруч прикриваючи власну дупу.

Йохан аж закашлявся. І чутно було що вони разом з Ліндою вийшли:

— А ти що собі думав Йохан? Це тепер вже місцева легенда! Я ж нічого не бачило з того, лише чула як люди розповідали.

Веселий сміх Сіти ще не раз вибухав коло мене. Мабуть кожен раз, коли вона згадувала про той “монумент”. Нана навіть згенерувала мені той монумент. У трьох вимірах. Я точно не заклав в її інтелект якесь збочене почуття гумору?

Чи від зілля Лінди, що з точністю метронома втирала в мою шкіру Сіта, чи від самого її массажу, чи від посиленої регенерації мого власного тіла, я нарешті відкрила очі. Сіта зойкнула і понеслася кудись кличучи Лінду.