Смерть не буде чекати

— Йохан! Заради Світла! Відчиняй, Йохан! — серед ночі, грюкав у ворота Олаф, з команди Мера. Я впізнала його по голосу, що ледь пробивався крізь грім та ляскіт грози.

— Ну хвала Світлу, Старша Лінда, що ви тут! — Олаф різко вклонився Лінді, та так, що нас обляпало водою, що стікала з його камзолу та капелюха.

— Йохан! Імперський Караван, що йшов через Нижній Перевал, зник.

— Як зник? Поточни! Може затримався? — спитав Йохан, вже заправляючи сорочку у штані.

— Ні, Йохан, з Нижнього Форту, виїхало два каравани поспіль. Імперський затримався на перевалі, начебто намастити вісь арби. А в Верхній Форт так і не прийшов. Кінні роз'їзди ганяли по всьому шляху! Караван зник.

— Це все? — Йохан вже перевірив, ножі, та зняв зі стіни свою дворучну сокиру.

Я теж не барилася і чимдуж збиралася, за спиною Лінди, що так і стояла у нічній сорочці, кутаючись у ковдру, та уважно слухаючи Олафа.

— Це все, що було в листі, що приніс нам перший голуб! Другий ніс лише копію того листа!

— А мені голубів, для зв’язку, ти привіз?

— Ображаєш, звісно привіз! — Олаф ляпав капелюхом об коліно, струшуючи з нього воду. — Тих двох, тай ті чотири що в нас були.

— А ти куди зібралася! — гримнув на мене Йохан, що саме обійняв Лінду, прощаючись.

Я відхилила полу шкіряного плаща, з капюшоном, що був на мені, і значуще поляскала по сумкам з марлями та аптекою, що стояли тут ще од Свята Весни. 

— Це небезпечно, Маро, — Йохан з сумнівом подивився на мене, проте здається вже зрозумів, що якщо знайде поранених, то я їм точно вмерти не дам.

Я рішуче тупнула ногою, та показала на мисливського ножа, що він сам мені подарував. Лінда з німим запитанням в очах подивилася на Йохана, та він тільки рішуче кивнув.

— Так Ліндо, Мара мене точно не затримає, а перша поміч на місці події, може врятувати життя. — Йохан ще раз міцно обнявся з Ліндою, а Рірі та Алана, що тільки но встали на цей гвалт, палко обійняли мене.

Хвилину по тому, коні несли нас крізь зливу та гуркіт грому, у сполохах навіжених блискавок, по шляху до Верхнього Форту. Грязюка що летіла з під копит коней, рвучким вітром поверталася на моє обличчя, щоб миттєво змиватися твердими струменями дощу.

Вже ранком, ми залишили наших змучених коней у стійлі Верхнього Форту, та пішки побігли вздовж шляху на перевал. На щастя шлях був шаром глини та гравію, тож не перетворився на багнюку, під час зливи.

Йохан поспішав, бо злива що не вщухала, хутко нищить усі сліди. Час від часу він поглядав на мене, шукаючи слідів втоми чи занепаду духу. Пхе! Марно! Я як пума чи вовчиця, що по сліду м’яко мчиться! Азарт від цієї гонитви з часом, що аж палав на моєму писку, Йохана заспокоїв.

На пів шляху між Фортом та перевалом, ми одночасно зупинились як вкопані. Так, саме тут караван з’їхав з шляху у хащі. Сліди того приховували навмисне, і приховували мисливці. Тобто не дивно що пересічні вояки, слідів не знайшли.

Але й слідів бою, крові, чи навіть розсіченого листка, ми не знайшли, тож понеслись у погоню по хащі, не втрачаючи пильності. Слідів було обмаль, проте я точно розуміла де тут можна величезну арбу провести, а де ні.

Дощ раптом вщух, і нещадне сонце запарувало водою, висушуючи її з вершечок каменів. Повітря навколо стало з свіжого та холодного, перетворюватися на тепле, трохи задушливе, насичене парою.

Йохан рушив першим, обережно розсуваючи мокрі гілки, його досвідчене око шукало найменші ознаки: зламану гілку, прим'ятий мох, ледь помітний відбиток колеса на вогкому ґрунті. 

Я дивувалася, як така кількість бранців, та пара волів, з цілою арбою, могло залишати так мало слідів. Звісно за взірець я брала рештки Імперського Каравану Рірі та Алани. 

Хіба що кожного бранця на спині несли, й арбу на руках переносили. А для такого треба не меньше десятка дебелих чоловіків. 

Ми вийшли до стрімкого обриву — до низу петлями спадала вузька кам’яниста стежка, якою й тягнули караван у глибину гір. Зловмисники кинули маскувати свої сліди, бо іншого шляху просто не було.

Йохан завмер, його очі хижо звузились, трасуючі ті сліди аж до скель внизу, за якими стежка знов ховалася, у чагарях. Дощ зрівняв на площину і пісок і глину, сліди майже зникли.

Я смикнула Йохана за одяг, відкрита частина стежки непогане місце для засідки, Йохан  то теж розумів, ніздрі його роздувалися, як у звіра що чує пастку. Я вказала на частину схилу вкриту чагарями, тудою можна було лізти долу непримітно.

Йохан схвалив, кивнув, і ми пішли в обхід, тими чагарями, скрадаючись як мовчазні тіні. Я не торкалася ні однієї гілки, не шурхотнула а ні одним кущем. Той не диво. Але Йохан! Він все життя так скрадатися вчився?

Ні один камінчик не скотився вниз, ні одна гілка не здригнулася видаючи нашу присутність. В непроглядних чагарях хтось хворобливо кашлянув. Ми з Йоханом перезирнулися, і хижо посміхнулися один одному. А ось і засідка.

Посміхались, як справжнісінькі батько з сином, схиблені на рибалці. Що тікали з вудками до ставу, ховаючись від “кращої половини” своєї родини, у якої на їх дупи зовсім інші плани.

Йохан дав мені жест стояти і зник в чагарях. Щось глухо гепнуло. Йохан з’явився  знов, обтираючи якесь лайно з рукояті своєї сокири. Ну звісно, допитати того дебелого бороданя, що сидів у засідці, без ризику що він підніме лемент, було б дурнею.

— Ні, ні, не робіть того! — донеслося звіддаля, старечий голос благав і щось доводив — вона просто “подать”! Лише дитина! Не Лікарка і не Травниця.

— Затули пельку, довбанута відьма! — чоловічий голос, ляскіт, зойк, падіння тіла.

— Якщо хтось ще рота роззявить, я їй пельку переріжу!

Лють в мені аж хвилею пішла. Йохан смикнув мене, і приклав пальця до губів. Анічичирк? Згодна. Ми скрадалися як коти до пташки, зберігаючи між собою візуальну дистанцію.

П’ятеро озброєних, одягнених у лахміття здорованів, четверо зв’язаних охоронців каравану. Так, бабця яку підтримувала молода жінка, теж з каравану. А оті дві брудні дупи що сплять у арбі, точно ні. Семеро.