Наукові будні

Ще й сонце ще не зійшло, як я прокралася до майстерні Лінди. Поки Лінда думала що я ночую у Йохана, а Йохан що я залишилась у Лінди, я всю ніч я носилася по долині у Проклятої Тропи, відшукуючи отруйні рослини. Ось кожна з них у власному полотняному мішечку з провощеної тканини.

Порядок у майстерні заспокоював. Я замальовувала кожен взірець з безжальною науковою точністю. Кожну квітку, тичинку, пестик, листочок, коріння. Кожну жилку на них. Доповнювала описи місць збору та умов зберігання. Я отримувала справжнє задоволення.

Коли сонце досягло зеніту, я закінчила з останнім взірцем. Лінда увійшла, тримаючи в руках старий, потертий примірник базового Довідника лікарських рослин. Її погляд був відсутнім, ніби вона важила кожне слово, кожну ілюстрацію.

— Якщо ми встигнемо… — почала вона, але перервала себе, побачивши на столі свіжі шорсткі аркуші пергаменту ще вилискуючи фарбою та чорнилами. Кожен притиснутий ретельно запакованим та підписаним взірцем. — Ти перемалювала весь розділ про отруйні трави?!

Я поважно кивнула, помахуючи останнім аркушем, просушуючи його. Та вказуючи на останній пакунок з гербарієм. Кожен зразок був підписаний, пронумерований, прикріплений до аркуша з нотатками.

— Коли ти встигла? Чекай! Хіба лист олапісу шорсткий?

Я пихато розкрила пакунок з взірцем і вказала на лист. Мов кажучи, за кого ти мене маєш, я можу довести все що змалював і ось він доказ!

— Так оце для цього, ти зберігаєш взірець кожної рослини?

Я пишу на клаптику паперу: "Це докази! Коли ти підеш до Цеху, на кваліфікацію, і скажуть тобі, що тут похибка, а ти взірцем їм у пику..."

— Ні, Маро, сонечко, це комісія приїде на моє запрошення. Щонайменше, три Старші, щоб провести мою кваліфікацію. Та й розпитати по всьому селищу як я підтримувала гідність Цеху.

Я пишу на клаптику паперу: "Все одно, ми повинні мати докази кожного аркушу. Як твого доповнення, так і базового Довідника..."

— Який жаль, що ти не пам’ятаєш ім'я свого вчителя, проте він напевно справжнісінький Майстер. 

На мить, я відчула огиду до своєї жалюгідної брехні, проте я ще замало знаю про цей світ, щоб відкритися будь кому. Рірі та Алана збережуть мою таємницю, я був впевнений в тому. Хтозна, може перевертнів тут до Світла навертають, спалюючи на багатті.

Я лише второпала що перевертнів тут ще не бачили. А якщо й бачили, то забули. А от про регенерацію чули. Проте “панацея” була таємницею Цеху Травниць, а от регенерацію  прискорював таємничий артефакт Цеху Лікарів. І єдине що Рірі з Аланою про нього чули, то лише те що він величезний та знаходиться десь у столиці.

— Як гадаєш, сонечко, ти зможеш весь Довідник переробити? — голос Лінди вирвав мене з виру думок. Та я енергійним жестом твердження відповіла на її питання. Проте мій шлунок жалібно забуркотів, кажучи що вже всі мої кишки з’їв, та ласо придивляється до геніталій.

Закон збереження енергії у дії! Я ж бігала, як навіжена, всю ніч, по ту отруту. Нана мені послужливо вказала рівні глюкози та поживних речовин у крові що сягали критичних позначок.

Коню зрозуміло, що вміння Нани, відключати болісні відчуття, не позбавить мене від наслідків виснаження та зневоднення. От халепа! Я знов втратила півкіла підшкірного жиру.

Так і страхопудалом можна стати! “Дивно. З якої миті мене почала турбувати моя зовнішність?”, — схаменулася я, бо вже побігла заглядати на себе у дзеркало. “Ну от! Синці під очима!” — я торкалася обличчя пучками пальців.

“Я жертва жіночих гормонів? Мені вже потрібно бути звабливою?” — від цих думок, мене відволік аромат юшки. Це Лінда на кухні, спритно перевіряла каструлі. Тож більш суттєва мотивація потягла мене за дупу на кухню. Де я іклами вчепилася в дебелий шмат м’яса від вчорашньої вечері.

Де ж мої манери? Та в пекло манери, я ледь не гарчала поглинаючи їжу! Лінда здивовано подивилась на мене, та промовчала. Мабуть Йохану викаже все, що про це думає. Я попала! Йохан скаже що думав що я тут, а Лінда скаже що мене не було. Ну і що мені брехати?

Не про це мені треба перейматися.. Мій психічний стан порвало на шмаття. Я це “Я”, що марить десь в реанімації? Від цього питання я відволікся, зустрівши дітлашню, у якої були більш важливі, та нагальні проблеми.

Чому? Бо з часів Рене Луї Декарта кожен науковець знає що довести існування реальності за межами власної свідомості, неможливо. Так само неможливо, як довести існування богів. Так само ідіотично, як вірити у власну здібність їх порахувати.

Атеїсти стверджують, що кількість богів взагалі нуль, і що реальність існує. Дивно вважати їх точку зору, не те що науковою, а навіть притомною. З точки зору абсолютного знання, їх догмати, то просто чергова релігія. З писанням з двох слів: “Бога немає”.

З моєї точки зору, не допомогти Рірі та Алані, то те саме що сидіти на вогнищі, та брехати собі, що то пекло в дупі, просто маячня, замість того щоб просто встати та діяти. І я діяла, аж доки небезпека не минула.

“Ну от! Діяла! Не діяв!” — цей жах зміни гендера.. ірраціональний? Весь досвід, мого минулого наукового життя, каже що саме так і є. Людина взагалі від мавпи далеко не розвинулась, чого взагалі перейматися гендером.

Навіть Нану я програмував лише на збереження та відтворення зв’язків лише частини свого мозку, а саме неокортексу. Тобто частина старого мозку цього мого нового тіла, та сама що й була, тобто дівоча і з повним набором відповідних рефлексів. Як то дихання, та інші базові навички.

Не це мене лякає, а гормональний розлад властивостей цього тіла, не як дівчинки, а як перевертня. Це точно спланована генетична модифікація. На скільки цей старий мозок людський? Зв’язки мого неокортексу, не можуть не змінюватись під його впливом.

Це тіло повільно, але невпинно, змінює мою свідомість. Швидше, ніж я очікував. Я подивилася на Рірі, що терла спеції у макітрі, на Лінду, що заклопотано куховарила, на Алану що ретельно слідкувала за нею, навчаючись.