Провідник

Що я таке? Думка прострелила мій мозок невчасно, та влучно: Дівчинка, що пам'ятає суворе життя навіженого науковця? Бо та людина, не стала б себе поводити як капосне дівчисько.

Байдужий до грошей, слави, комфорту, та й врешті до власного життя, він вмер? А залишилася я, — та що відчуває себе аж занадто живою? Та чи людина я взагалі?

Мабуть розпач торкнувся мого обличчя, бо тінь співчуття впала на брутальне обличчя Йохана. Я сховала свою пику у рюкзаку дістаючи з нього трави, якісь пакети, порошки у конвертах з пергаменту. Ось! Лист з питаннями:

"Скільки буде коштувати охорона та супровід у це місто, двох дівчат та деякого вантажу?"

Мапа місцевості, прикладалася, я сам її намалював як машина, рукою керувала Нана. Мапа що я тут придбав була неточна, проте містила місцеві назви всіх орієнтирів що я бачив.

Не мати змоги розмовляти.. вибішує. Нана ще недостатньо інтегрована для діагностування. Якби німота була наслідком травми, то чудова регенерація цього тіла його б вже вилікувала.

А якщо можливість розмовляти в мене відсутня аж на генетичному рівні.

"Скільки коштує проживання у цьому місті трьох дівчат та чотирьох коней за добу?"

— Проклята Тропа? — Йохан жваво вивчив карту, та ледь посміхнувся, — З охорони вам буде достатньо одного мене.

Я скрутила недовірливу мармизу, прискіпливо оглянувши Йохана. Неначе коня купувала. Він кремезний, могутній і навіть привабливий.. та чи можна на нього покластися..

— Не переймайся, білявонько, — втрутилася Грета, що саме піднесла Йохану запітнілий келих квасу

— Йохан наш найкращий мисливець, і надійний, і розважливий у всьому... окрім Лінди.

Йохан зненацька похлинувся, та гепаючи себе кулаком по грудях, відкашлявся, осудливо подивившись на Грету.

Та лише хмикнула, та повчально додала:

— І не витріщайся, бо очі луснуть! Та столична ягідка не для наших йолопів росла!

Йохан помітно знітився. Та повернувся до справи:

— Тільки я полюю вздовж Проклятої Тропи. Оце тут і тут — вказав він на мапі пальцем, — в мене по куреню, а тут ще й хатка біля пасіки.

Він пом'явся трохи, та нахилившись ближче до мене ледве прошепотів: — Всіх лише назва лякає! А нічого більше за вовків я там навіть не зустрів.

— І до речі, я коротший шлях знаю. От дивися, перша ночівля біля пасіки буде, а наступна тут...

Я нарешті погодилась на його пропозицію, та на розрахунок травами. Хоч він і казав, що за так нас проведе, бо йому все одно на пасіку треба. Я вказала пальцем на наступне питання.

— Проживання? — Йохан усміхнувся. — У мене є сарай. Коні — у стійлі, ви — на сіні. Дешево й весело.

Я придбала ще кобилу та збрую, і попленталась за Йоханом, подивитися на його "сарай". Ми вийшли з міста та пішли, де огинаючи будівлі передмістя, а часом навпростець крізь поля. Хоч сонце і пригрівало, - вітер щоки студив, лагідно заграючи з моїм волоссям. Торішня стерня інколи колола в стопи крізь мої тонкі саморобні капці.

Хороми Йохана мало нагадували "сарай". Ціла фортеця з дерева та каменю. Всі будівлі на подвір'ї пашіли духмяною свіжою стружкою а на неструганому боці ще сочилися смолою на сонці. Все нове. До висоти людського зросту будівля була кам'яна, складена з грубих брил, а вище, — рубана з дерева. Центром зали слугував камін, а сходи вели на поверх вище, до дверей меньших приміщень.

Йохан провів мене через подвір'я, де запах свіжої деревини змішувався з ароматом квітів, що в'ються по паркану. Баня стояла окремо, з грубих колод, щільно пригнаних одна до одної. Від неї пахло дубовим листям і м'ятою.

"Стійло нове, — похвалився він, стукаючи долонею по стовбуру. — Коні не скаржаться."

Я провела пальцями по гладенькій поверхні дверей, відчуваючи, як смола липне до шкіри. Всередині пахло сіном і теплою шерстю.

— Ваша кімната. — Він вказав на невелику прибудову.

Дерев'яне ліжко, стіл, полиці. Все було охайне та затишне. Свіже сіно в матрацах та подушках пахло літом.

— Тут безпечно. Можете залишатися, доки самі не схочете піти.

Коли я здивовано вказала на кожне ліжко, та розгортаючи руки на простір двора та значуще постукала по фортечному муру замість огорожі, Йохан охоче пояснив, що ця будівля належала ще його діду. Де він надавав прихисток тим сусідам, що не встигали сховатися у місті, під час навали дикунів чи звірів.

Я робила конче зацікавлені мармизи, аби спровокувати подальшу оповідь Йохана про далекі часи коли ця місцина була фронтиром імперії. А потім зробила вигляд що заснула, під ті казочки. Йохан лише вкрив мене ковдрою, промурмотів щось про солодкі сни. Та й вийшов з кімнати причинивши за собою двері. Я до ранку вдавала з себе сплячу, порпаючись у налаштуваннях Нани.

На ранок вирушили за дівчатами. Коні то йшли спокійно, то несли нас як вітер. Це дало мені безліч спогадів минулого життя, хоча я, а ні на мить, не відволікся від вивчення довкілля. Кожен крок наближав нас до печери, де чекали Рірі й Алана.

Вони вибігли назустріч, обіймаючи мене. Йохан вклонився кожній з дівчат окремо, одразу роздивившись і клітку "податі" вмуровану у стіну печери, і безліч трав що готувалися до продажу.

Я відчула у його поведінці справжню повагу, а не жартівливу як до мене. Ще б пак, ці двоє справжня "подать", а я скалічене казна що. Коли ми зібрали усі клумаки, й заходилися снідати, Рірі й Алана задовільнили його цікавість та й повідали про наші пригоди.

Звісно, про моє походження, вони могли відповісти, лише те що я сам їм повідомив. Що не пам'ятаю ні хто я, ні звідкіля. Проте оглядаючи чи не кожну річ у нашій надійній печері Йохан отримував охочі пояснення Рірі: "Це Мара зробила", "Це Мара знайшла", "Це Мара впіймала"...

Ми вирушили, ведучи навантажених коней за собою. Коли таємна стежка Йохана, вивела нас з стікаючої ранковою росою квітучої хащі, аж на краєчок плоскогір'я, від захвату заскавучала навіть я.

Схід сонця над квітучими долами, ще ледь вкритими димкою, був неперевершено чарівним. Дві велетенські гори на обрії що вилискували льодовими шапками, слугували тому різнобарв'ю холодним величним фоном.