Назад до печери

Ще до темна я вийшов з міста вражений та дещо розчулений. Не так я уявляв собі "брудне" середньовіччя, що ще й не позбулося торгівлі людьми.

В поводу за мною йшли дві кобили, що я придбав для дівчат, вже при сідлах та, збруї що обійшлися мені ледь не дорожче коней.

Я терпляче йшов у натовпі гомінливих селян, аж до останніх хаток передмістя, з посмішкою згадуючи свою закупівлю. Я мовчки вказував на потрібний товар, слухав ціну, а потім мовчки копилив генбу у скептичних мармизах доки мені скидали ціну.

Ніхто не намагався надурити бідно вдягнену дитину! Ну майже ніхто, але з сусідніх рядів на дурепу поглянули так, що вона й думку про те кинула. Ще й знижку зробила.

Цікаво, як тільки но продавці помічали мій амулет, купівля значно полегшувався. Тому я почав задумливо мацати його під час торгу, навмисно привертаючи до нього увагу.

Тільки но я досяг лісу, і переконався що навкруги а нікого, я з огидою зірвав з себе весь одяг розіпхавши його по підсідельним сумам. Та перейшов на неспішний біг. Коняки слухняно дріботіли за мною навіть коли я кинув повід. А потім й помчали за мною, у світлі ясного місяця.

Мені подобались коні, з дитинства. І хоча дякі з знайомих мені коней були розумніші за собаку та хитріше за мавпу, місцеві коні були значно розумніші за них. Ціх двох кобил я одразу вибрав, бо миттево сподобався їм.

Я щосили нюшив повітря, роздивлявся та прислухався. Я ризикнув повести з собою коняк, бо не зустрів а ні ознаки наявності хижаків біжучи до міста. Проте вовк не колода, рухлива порода.

Я мимоволі випустив кігті і прискорився на котячих лапах. Занадто швидко? Кобил не налякала моя трансформація, здавалося вони прийняли мій виклик на улюблену конячу гру - веселі перегони.

Я виграв, – заганяти коней міг не напружуючись. Проте переймався, шукаючи в обох ознаки втоми. Порскаючи ніздрями та підштовхуючи одна одну, вони давали себе пестити. Під час таких оглядів, я ледь не млів від п'янкого аромату їх розігрітих тіл.

Я швидко прийшов до висновку, що вони теж генетично модифіковані, та й кинув перейматися. Тож на ранок другого дня ми досягли нашої печери.

Раді дівчата вчинили вереск з обіймашками та повний розбір всього придбаного мною добра. Ледь не подушили мене в обіймах, неначе вже й не мріяли живою побачити.

— Я вже жавелика, для дитячих цукерок, - ледь вимовила Рірі набивши їх аж за обидві щоки, та радо оглядаючи хліб та ковбаси. Алана прискіпливо розглядала тканини що я придбав, на всіх, коли зрозумів що вони легкі та приємні моїй шкірі на дотик.

А я вже почав збиратися у зворотній шлях. Набиваючи рюкзак більш вартісними травами, та ховаючи туди й свій одяг.

— Ми їдем з тобою! — вередувала Рірі, одразу забувши про металевий олівець та аркуші пергаменту, що хвилину тому схвально роздивлялася. 

— Ні, Рірі! — Рішуче заперчила Алана! — Мара мені вже все пояснила! Ми доглядаємо коней, та обробляємо трави! У місто ми зберемося, як Мара придбає ще двох коней та найме нам хоч якусь охорону! Вона не хоче підвести під загрозу наші життя!

— А своє збирається! — Рірі порскнула слізьми та тупнула ногою.

Я грайливо покрутив перед Рірі задом, випустивши всі кігті та трансформуючи ноги. Наче кажучи: Дивися на мене! Я блискавичний жах, що дріботить у темряві ночі! Ніхто не дожене цю моторну дупку!

Я поправив рюкзака з речами, і амулет що тепер не знімав з шиї, та рвонув по шляху, залишивши Рірі лиш потік вируючого повітря та хмарку пилу, на місці, з якого неначе щез.