Вартість трави

Тобто, долучити ціх дітлахів до столиці коштує грошей. Можливо ще й час обмежено.

"Як тут заробити грошей?" — показала я дівчатам, своє наступне запитання.

Обидві замислились. Раптом очи Рірі засяяли:

— Я чула, що охорона каравану навмисне підбивала решту, їхати саме цим шляхом, щоб назбирати рідкісних рослин та здати їх.. Якомусь Йохану. що дає за них справжню ціну і зазвичай скуповує все.

На питання як виглядають "рідкісні рослини" і Рірі і Алана вивергалися усім знанням що готували до своїх вступних іспитів. Дивовижно. І оці діточки здавалися мені легковажними? Така купа силенна рослин, грибів, моху...

Я не хотів зупиняти цей безперервний витік інформації. Моя нейросітка миттєво всмоктувала всі описи і порівнювала з усім що я вже встиг побачити в лісі. Не зважаючи на те що Нана ледь закінчила першу фазу ініціалізації, для такої роботи її функціоналу цілком вистачає.

В мене вже сформувалася повна мапа тих "рідкісні рослини" яких я бачив хоч краєм ока. Ранком я поточнив у дівчат як саме треба збирати деякі рослини, і побіг у ліс збирати саме ті, які було достатньо просто нарвати та висушити.

Змочуючи ноги у холодній росі я бігав з галявини на галявину звірячими стежками, на повні легені вдихаючи тисячі ароматів весняного квітучого лісу. П'янкі чи духмяні різкі чи прілі. Я відчував захват та збудження. Як мале щеня що шалено гасає по лепешисі. Спів дрібних пташок та басовите гудіння цілих роїв комах, навіювали спогади далекого дитинства.

Сонце ще й ранкової роси не висушило, як я притяг до печери декілька оберемків трав, утворивши купу чи не більшу за себе. Я чекав від дівчат захвату, проте не чекав такого лементу.

Такий лемент я б здійняв якби хтось мені насипав відро тонкого та коштовного обладнання совковою лопатою, приминаючи брудним чоботом, щоб більше влізло.

— А! Стій! Не клади кортіс на мішечник...

— Дай сюди! Не ломи стебло!

— О Світло! Так тільки навіжена коза..

— Ні! Ні! Кинь! І не рухайся! Я сама! — Рірі аж ніжками тупотіла від люті. А від спокійної зазвичай Алани я такого збудження взагалі не очікував.

Добре що я за збір більш цінних рослин не прийнявся.

І так за мить перетворився з "наша кицюня" на "козу лупату". До того ж "тупу" і "рукожопу". Треба приймати міри. І я прийняв, накопиливши генби та набурмосивши писок.

Он, краще за сніданком подивлюся, бо обидві кулінарки кинули багаття на призволяще. Та порпаються у свому сіні, сортуючи і розкладаючи його тремтячими руками, немов якесь багатство.

Щось зі мною не так. Мій здоровий глузд марно бив на сполох. Качині ніжки та крильця настромлені на патички біля багаття весело витанцьовували починаючи мені співати пісеньки з діснеївських мюзиклів.

Земля помінялася з небом місцями. Я впав? Відчуваю що мене трусять, кудись тягнуть. Чую що Рірі плаче. Нічого не бачу. Ворухнутися не можу.

– Я повинна була здогадатися! – плакала Рірі – Вона ж притискала ті оберемки до грудей, носила під рукою! Вологе! Від роси вологе! Притискала до голої шкіри! Я нездара! Я її вбила!

Плач Рірі аж серце краяв.

– Заспокойся, Рірі! Все буде добре, як що Кицюня не їла ті трави.

– Рірі! Ти не була готова до того що вона буде кортіс оберемками носити! Як селючка сіно. І я не була готова! Хто взагалі міг бути до такого готовий? Кортіс знаходять чи не одно стебло на півроку.

"Нана! Статус!" – наказав я і ледь не очманів від кількості елементів інтерфейсу Нани що мерехтіли тривожними червоними кольорами. Я отруєний якоюсь сильнодіючою речовиною рослинного походження. А Нана вела бій! Бій за кожну клітину мого тіла. Наніти гинули тисячами.

– Вона вже вся горить! – почув я голос Алани. – Що там з зіллям, Рірі!

– Готове! На! Вливай до рота! А я оцим, натеру тіло.

Мільони нанітів вже загинули, проте мільярди поспішали на поміч. Я можу лише спостерігати як мій винахід працює. Від самого початку ми створювали його для того щоб рятувати життя. Як імплант для діабетиків та людей з хронічною нирковою недостатністю, або печінковою...

Я намагався не пригадувати хто це "ми". Молоді, енергійні, амбітні. Обличчя спливали в пям'яті одне за одним.. мертві обличчя.. триклята війна!

– Алана! Щось не так! Вона плаче.

– Від смаку твого зілля, Рірі, зараз і в мене очі витікуть.

– А хто ж тебе просив напувати її з рота в рот!

– Щось не так! Алана! Вона кров'ю плаче!

Я примусив себе розплющити очі, годі дітей лякати! До того це не кров. Просто Нана викидала тіла загиблих нанітів користуючись для цього чи не кожною шпаркою. Бій виграно, рахуються втрати. Ого! Кіло підшкірного жиру за раз.

Дівчата зойкнули з переляку. Бо в ту мить напружено вдивлялись в моє обличчя. І відсахнулися, попадавши на дупи. А потім кинулися обніматися до мене. Чорт. Треба встати. Та не тисніть на мене. Я просто сидів, незграбно поплескуючи їх по спинах.

--Мара та місто--

День по тому я відновився повністю і зібрався добігти до селища. Бо час спливає. Нас все ще рятують від великих м'ясожерів мітки загиблої пари печерних левів. Та чи на на довго?

Одяг заважав як ніколи, проте й мови нема вештатись голяка по селищах. Рюкзак з взірцями трав на спині, амулети з написами на шиї. Спідниця-штані, від якої сверблять ноги аж по коліна. Від шкарпеток пошитих із шкірок я теж не відмовився, проте зняв і сховав у заплічний мішок.

Рірі молилася, ледь не плачучи, а Алана нервово продовжувала мене наставляти про порядки у селищах і як там себе поводити. Годі! Обійняв кожну, і поринув у ніч.

Мабуть я нічне створіння, бо бачу набагато краще ніж вдень. Де дрібочучи босоніж по шляху, де стрибаючи як антилопа, а де й по гілках на руках, як гібон, моя швидкість та вправність збільшилися.

Моє тіло вже взялася доробляти Нана. Стопи мої самостійно трансформувалися у хижі лапи, з м'якенькими та пружними подушечками і гострими рухливими кігтями. Але це не витвір Нани, бо на таке нанітів ще малувато.