Ніч кішки

Як я і очікував, ніч не була для мене темрявою. Майже миттєво мої очі налаштуватись на нічний зір. В тьмяному світлі зірок я впевнено розрізняв все оточення. Але я не бачив вночі як в день. Я бачив набагато краще.

Бачив навіть мурах, приваблених залишками крові на камінні. Закострублі плями крові, не змиті дощем, мали власну хемолюмінесценцію, все навкруги випромінювало власні кольори, невидимі у день, із за потужного сонячного світла.

Я зайшов поглибше у квітучі хащі, насолоджуючись цім ароматом весни, ароматами прілого листя, вологого моху. Рослини чимось схожі на папороть ледь світилися блакитнуватим по контурами листя. Своїм власним біо-люмінесцентним світлом сяяли і мох і гриби, кожен різновид сяяв власними кольорами.

Я насолоджувався цим дивовижним казковим оточенням, серце калатало від захвату, як у дайвера що вперше потрапив у казковий світ коралів актиній, мурен та зграйок неоново забарвлених рибок.

Мені до всього було діло! Нюхаючи, лапаючи, придивляючись я, як стрімка тінь переносився від одного дивовижного видовища до наступного. Мене зацікавило лагідне помаранчеве сяйво, на стовбурі одного з "вишневих" дерев.

Тільки но я замислився, як мені влізти на таку височінь по неохватному стовбуру, як випустив кігті і неначе грайливе кошеня без найменших зусиль видерся вгору. Оце знахідка, дивним помаранчевим світлом сяяло дупло.. диких бджіл?

Ну якщо ти пахнеш як мед, ти солодкий, липучий, тягучий, та духмяний як мед, то ти і є мед! Мені рота залило слиною і я облизнув кору під цим природним вуликом. Смачно. Мед та віск просто наскрізь просякли цю стару деревину.

На ранок ми втрьох ласували сотами диких бджіл. Радіючи цьому смаколику як діти. Рудава з чорнявою весь час теревенили, посміхаючись один до одної радісно, а до мене приязно. Мед стікав по дитячих писках, а запували ми то щастя чаем, що чорнява швидко знайшла у безлічі пакунків з арби.

Здаеться її звали Алана, принаймні молодша так до неї зверталася коли кликала або зверталася з запитанням. Не певний що то ім'я. Може то зверненя на кшталт "моє сонечко" або "сестро", у всілякому випадку на цю назву чорнява відкликалася.

Старша зверталася до рудавої "Рі", а іноді "Рірі". Так! То теж може бути не ім'я, а щось на кшталт "кошенятко" або "зайчику". Нажаль моя Нана все ще не готова до такої дії.

Безневинна радість дітлахів напрочуд заразлива? А може я відчував себе дитиною тому що власне і перетворився на дівчину у дитячому тілі? Проте навіть ці роздуми не заважали мені щиро радіти та відчувати себе частиною грайливої дитячої зграйки.

Страву на обід я вже вполював. Птах більше за усе схожий на качку, проте різновид цієї пташки я так і не розпізнав. Проте Алана розпізнала, і судячи з захоплення на її обличчі здобич ця була напрочуд смачна.

Рірі гралася, даючи мені вкусити медового стільника з її рук. Я залюбки підтримав цю розвагу, і обережно відкусив. Проте капосне дівчисько ткнуло мене смаколиком в обличчя, від чого мед закрапав у мене з носа і почав стікати по щокам.

Я трохи відсахнувся, зробивши ображене обличчя, і відрухово злизав мед з свого носа язиком. Отакої. Я здивувався. Рірі теж, бо навіть перестала реготати від свого жарту. Я старанно злизав мед і з щік і з носа. А Рірі старанно висолипила власного язика, марно намагаючись дістати їм власного носа.

Я зверхньо подивився на неї і показав їй язика, і демонструючи свою перевагу, поклав його кінчик на кінчик свого носа. Рірі захоплено заляскала в долоні, кличучи Алану, проте Алана, тільки подивилася в наш бік, бо вже заходилася старанно патрати качку.

Декілька днів ми тільки й робили що купалися, гралися та від'їдалися. Мої нічні походеньки забезпечували нас свіжою дичиною, бо більша частина сушених продуктів що були в арбі, розсипалася, бо підмокла та була погризана та розтягнута дрібними тваринами і пташками ще до моєї появи на місці трагедії.

Я весь час хотів знайти нове місце для нашого проживання, та навіть придивлявся де б збудувати щось схоже на шалаш у лісі або вирити криту воловими шкірами яму. Лють місцевих блискавок я ще не забув. Нам був потрібен надійний прихисток.

І однієї ночі я його відшукав. Трохи вище нас, на скелі був барліг тварюк що накинулись на караван. Над барлогом било природне джерело, вода з якого стікала трохи обабіч барлогу.

Я відразу зрозумів що це просто довершений прихисток! Бо барлогом слугувала природна печера. З навислою над входом кам'яною плитою. Та площадкою перед входом.

В мені раптово прокинувся митець феншую. І мабуть навіжена землерійка. Бо порпатись у грунті з моїми кігтями, було просто чудово. Не просто зручно. Я відчував насолоду від самого процесу.

Барліг я відшкрябав від усього грунту, кісток тварин, та бруду. А у нутрощах печери, створив вогняне пекло, для комах, плісняви, та можливих інфекцій. Тобто набивав її хмизом аж по стелю і випалював, неначе грубу, декілька діб поспіль.

Всі потрібні нам речі ми вже перетягнули під барліг, навіть частково непотрібні. А потім і взагалі всі, бо розібравши розтовчену арбу на частини, я примудрився створити два столи, три лежанки, та потужні двері на петлях.

Просвіти між дверима та стінами я надійно заклав каменюками на глиняному розчині. Нерівності підлоги заповнив гравіем на глині. А металева клітка знята з арби, була вмурована в стіну поруч з дверима. Вона виконувала свою функцію як подвійна решітка, що не пустить великих хижаків в печеру, проте не буде перешкодою для денного світла, чи  циркуляції повітря.

Дівчата були не аби як здивовані моєю вправністю. А старався я як міг! Бо все ще гадки не мав як далеко від нас розташовані поселення людей. Чому шляхом за тиждень не пройшов ні один караван, ні одна людина? Це мало кому відомий закинутий шлях? Від куди та куди?

Мені була потрібна інформація! Я сам би пробіг, і туди і сюди, зі швидкістю наляканого зайця. Проте не міг покинути дівчат наодинці з дикою пущею. Саме тому будував прихисток так старанно.