Пазурі мавки

Сліпий дощ з чистого блакитного неба, крізь квітучі гілки кострубатого дерева, нещадно лупа у мої, широко відкриті очі. Очі, що я не в змозі навіть закрити. Бо взагалі не відчував власного тіла.

Я тільки й міг, що вдивлятися у веселку, створену сяйвом сонця над тим білим квітом. А Місяць, що висів обабіч, втричі більший за звичний, я не впізнав. Рвучкий вітер стріпнув гілками дерев, осипаючи долу ледь рожеві пелюстки.

Дощик вщух, та безліч блакитних метеликів розважали мене, то кружляючи над моїм обличчям, то напуваючись вологи з моїх нерухомих очей. Повіки відрухово сіпнулися, та зачинилися, даруючи очам солодку пітьму.

Навіжена комашня, що настирно лізла під вії, видряпала мене з небуття. Я натужно кліпав повіками, витріщаючись в зоряне небо. Геть незнайоме, чуже зоряне небо, сяяло міріадами сраних зірок, насміхаючись над моїм здоровим глуздом.

Під ранок, до мене повернулася здатність чути. Непроникну суцільну тишу геть вигнало все що дзижчало, цвірінчало, рипіло та шаруділо. Гудіння джмеля, що виникло біля мене, раптово урвалось в районі мого рота. Щось, невимовно лоскотне, намагалось дослідити вміст мого носа.

Моя правиця відрухово ляпнула мене по обличчю. Роздратоване гудіння джмеля знов закружляло обабіч мене, та й розчароване полетіло геть. Десь опівдні мені вдалося піднести долоню до очей.

Це не моя рука. Не людська. Мавпяча? Ні, не схожа, бо має кігті як у хижака. Не нігті, саме кігті. Я зачудовано їх втягував і знову вистромляв.

От же гидота! Я відчув все тіло! Відчув що весь закляк. А ще й свербить усе, несамовито. Нестерпна спрага, дуже хочу пити. Язик неначе рашпіль дере рота. Чи пащу? Мій язик налапав ікла. Долоня нечутлива, не помацати.

Та що за дивина? Я вовк, собака? Тобто.. не людина? А може дещо інше, - вовкулака? Проте немає у вовків долонь. А мій великий палець, рухливий як людський. Пригадую, лемур долоні має.

Тут блиснуло. А згодом вдарив грім. І краплі дощові заляскали по квітам. А згодом почалася, несамовита злива. Я пив і пив, роззявивши ротяку, а може й пащу, доки не напився. Як дощ ущух, здійнявся лютий вітер.

Я зміг поворушитись. Дощ гамселив тіло, неначе душ Шарко. Я відчув нагальну потребу змінити положення свого тіла, і відрухово скрутився в кульку. Вийшло це у мене, напрочуд вправно, як у котика.

Я знов засумнівався: Я тварина? Проте ці руки.. Руки! Я згадав! Цілком без шерсті! Тільки кігті дивні! Я знов підніс правицю до очей. І не побачив а ні кігтів, а ні шерсті!

Так, так! Без шерсті зовсім. Звичайнісінька рука! Людська, тендітна й ніжна! А паща де? Облапав швидко рота, звичайний рот, обличчя ніс та брови, от губи, вуха, - все як у людей.

Тут висновок один: Я просто марив. Як в лихоманці, чи від струсу мозку. Тому і бачив хворобливе казна що, але.. повільно приходжу до тями?

І вечір знов. На ліс темрява впала. Зірок нема. У небі темні хмари. І блискавки між хмарами нервово миготіли, неначе в нетерплячці лупнуть долу. Та й лупнули, перетворивши ніч на мерехтливий день.

Під ранок, встав. Неначе люта злива, мене зцілила? Ледь не вбила! Всю ніч я крутився на шарі торішнього листя, бо ховав відшмагані дощем частини тіла, підставляючи лютим струменям води будь які інші. Напівпритомний. Трусить лихоманка. Я мляво оглядався.

Килим моху, вкривав весь ліс, та намагався дертись на стовбури небачених дерев. Небачених, проте чимось знайомих. Ось поряд, наче слива квітне, а стовбур кострубатий хизується корою від верби. Це не Карпати, часом? Агов! Гуцули! Хтось! Рятуйте мене!

І терен в чагарях, не зовсім терен, рожеві квіточки охороняє, блискучими сріблястими шипами. В той бік, я не піду! Бо зовсім голий. Калюж нема, вода втекла по схилу, за чагарі.

Омитий мох вилискував на сонці, що сяяло в краплиночках води. Краплини, мов роса, вкривали все навколо. Що там внизу, за тереном, не бачу. Та чую дзюркотіння, ледь чутний біг води, що десь подалі, вже рокоче водоспадом.

Я йшов наверх, по схилу. Там де міг. А де і рачки, по крутому схилу, дерся, чіпляючись за корені рослин. Там вище, бачу просвіт поміж дерев. Галявина? Та ні, граніт та гравій, осип, і глина, і пісок. Нарешті виліз. Плаский карниз. Природній? Що йде неначе шлях?

Як люто палить сонце. Вітер виє. Доплентався пласкої каменюки, та впав на неї. Трохи полежу. Мене тіпає. На бруд налипле, пожухле листя, від шкіри вже несила віддирати. Повіки впали. Небуття. Нарешті.

Темна каменюка розпеклася на сонці і вигрівала мене знизу. А сонце вправно припікало зверху. Я на Балі? Знов? Клявся ж собі, що сюди ні ногою. Ще й на пляжу заснув! Опіки будуть ще ті. Насниться ж таке, я пригадав своє марення, потім ліг на спину і щодуху потягнувся.

Не поспішаючи відкривати повіки лицем до нещадного сонця. Я відчував як пружно вирувала кров в моїх судинах, як легко дихалось, як відчуття сили та здоров'я аж вирувало в моєму тілі. І це не мантра, що собі навіюють йоги.

Вже й не пригадаю, коли мені так добре було. Двадцять років тому? Тридцять? Ще раніше? Так! Сорок! Ще до першого зламу хребта. Я ще раз старанно потягнувся ледь не ставши на місток. Хто б мене сюди не затяг, дяка йому!

Проте, як я не намагався, не зміг пригадати. З ким, чому, та з якого дива, я поїхав пляжувати? Мене ж від роботи не відтягнеш. Я як відтягнеш, то лайки, суперечок та лементу, буде аж до самого літака.

На чому ж ми летіли? Я ж не сяду у літак, доки сам його не огляну! І багато в які не сів, хоч там плач! Не пам'ятаю навіть на якій машині ми їхали. Останнє, що я пам'ятаю, так те що пізно зрозумів.. Що гальма не працюють!

Я навіть встиг тоді зрозуміти, хто і чому придбав мені квиток до пекла. В один кінець. А вилітаючи з машини в прірву, я зловтішався: Злочин марний, бо всю нейросітку з нанітів я давно імплантував в себе. А всі копії коду, та доку, знищив.

Я різко сів аж підскочив і роздивився навкруги. Он сяє серп, дивно великого Місяця. Навкруги гори в квітучих лісах. Чортова примара іншого світу нікуди не поділася. Я її бачу, чую, й сиджу на ній дупою, вдихаючи на всі легені цей подразливий сморід буяння весни.