Глава 5

Глава 5

Мара так і не змогла заснути. Сонце, ще зовсім сонне, потроху, ледве торкаючись, будило сплячого міцним кам’яним сном, велета. Дівчина насолоджувалась красою цієї миті. В пам’яті чомусь виплили слова директорки, міс Елізабет, “ ми можемо пам’ятати минули, мріяти про майбутнє, та життя – це лише мить, тут і зараз. ” Саме зараз вона розуміла дуже гостро значення цих слів. Вона була саме там і саме з тими, саме в ту мить, де і повинна була бути. Стукіт в двері, тихий і невпевнений, відволік від думок і дивовижного сходу сонця. 

       - Не спиш? – в кімнату заглянув Агні.

- Ні. Заходь. – дівчина була рада компанії, думки починали плутатись, поринаючи то в минуле, то в дивні видіння.

- Не спиться. Хотів спитати як ти.- хлопець сів навпроти, на підвіконня, застелене теплим м’яким пледом.

- Не знаю. – Мара ще раз подивилась на Клек, вранішнє сонце обіймало теплою лагідною рукою. – Звикаю до всіх наших пригод. 

Агні дивився на схід сонця, в полум’яних очах виблискували яскраві іскорки, мов живі, у відповідь величному світилу.

- Як гадаєш, в нас вийде? – дівчина натягнула рукава светру так, що рук зовсім не було видно.

- Ми мусимо спробувати. – хлопець протягнув руки, міцно стиснув маленькі крижані долоньці, заховані у рукавах.

Мара посміхнулась, сонячний промінчик вихопив неслухняне біле пасмо, розсипавши сяючі блискавки. Дівчина примружилась від яскравого світла. Агні тримав її руки в своїх, намагаючись зігріти, потайки милувався красою “снігової королеви”.

Друзі йшли за Ланою вузькою заплутаною стежиною, блукаючи серед дерев, які в сонячному світлі вже не здавались страшними,  скоріш навпаки, огорнуті вранішнім туманом в промінцях сонця мов би сяяли чарівним світлом. Велетень дрімав, вкритий ковдрою з дерев, трави і снігу. 

- Ого, дійсно велетенський! – Аква не зміг стримати подив.

- Точно, - Гера повністю розділяла думку друга, з захватом роздивляючись гору Клек.

Неміза щось вираховувала кроками, ходила від дерева до дерева, шепотіла сама до себе і малювала сухою гілкою на клаптику підмерзлої землі.

- Що це вона робить? – спитала Гера.

- Вона розраховує як найкраще зробити магічну стіну, хто де буде знаходитись, це важливо, - пояснила Лана і пішла допомогти Немізі розібратись з місцевістю.

Агні стояв у підніжжя гори, поклавши руку на камінь, обличчя його було стривожене і зосереджене. 

- Я відчуваю величезну потужну силу від цієї гори, - хлопець заплющив очі.

Гера присіла біля нього, поклавши руки на землю, в тому місці де не було снігу і торішньої трави.

- Від землі також йде дуже потужний сигнал. Щось дивне відбувається. - Гера виглядала стурбовано.

Повітря стало густим, насиченим, ніби збиралось до купи. Перелякані птахи зграями пролітали в небі, наче вихор сухого листя, що несе вітром. Під ногами відчулись поштовхи.

- За руки, скоріш, беріться всі за руки! – Неміза бігла до друзів, кричала і розмахувала руками у повітрі.

У вухах дзвеніло неприємно, пронизливо. Друзі взяли один одного за руки, не до кінця розуміючи що коїться.

- Робіть, як вчора. Активізуйте сили, мерщій.

Кожен з присутніх відчув наближення чогось зловісного, темного, неминучого. 

В цю мить земля здригнулась, за багато кілометрів від підніжжя гори, підземні поштовхи збудили сплячі міста. З під землі Абігор випустив частину свого темного війська. Чорні тіні виринали з під землі, вихором неслись крізь простір, збираючи людський жах, біль і горе, ставали все сильніші і сильніші. Будинки, дерева, земля, все трусилось, колихалось, руйнувалось, під натиском великої темної матерії. Тіні збирались докупи у вихор величезної сили, перевертаючи все на своєму шляху.

Мара стояла біля сплячого Клека, простір навколо неї світився, яскраво, сильно, поєднуючись з силами чотирьох своїх друзів. Різнокольоровий, енергетичний кокон огортав велетня повністю, не даючи змоги слугам Темного лицаря дістатись до нього. Вихор налітав кожної миті з новою силою, намагаючись розбити магічний захист. 

За деревами з’явилась постать, Чорний вершник наближався з гучним сміхом, від якого здригалась земля навкруги. Мара намагалась не звертати уваги на дикий регіт, та вдавалось це не дуже. Земля тремтіла, сил втримати напругу ставало все менше, очі почало затягувати туманом, серед дня для дівчини настала ніч…

Гера розплющила очі. Незнайомі голоси, незнайома мова. Дівчина хотіла сісти, та сил зовсім не було. Думки сплутались в тугий клубок. Щось дивне заворушилось в пам’яті. Друзі, дім чаклунки, землетрус, сплячий гігант Клек…

Потроху пам’ять поверталась, та сил все одно не було, навіть промовити хоч слово. Якась жіночка підійшла і протерла обличчя дівчини вологим рушником, примовляючи щось нерозбірливо. Жінка напоїла Геру відваром трав, очі знову заплющились, сон м’якою ковдрою накрив дівчину.

Запахи дерева, риби, морозу і сушених трав лоскотали ніс. Гера нарешті змогла сісти, під вагою шкури велетенської дикої тварини. Босі ноги ступили на м’який зв’язаний власноруч зі старого ганчір’я килимок.

- Де я? – спитала дівчина сама не знаючи в кого.

Хитаючись, вона підійшла до дверей і штовхнула що сили. В обличчя дмухнуло морозним повітрям. Сніг, який залітав і падав на дерев’яну підлогу, швидко танув. 

Гера зачинила двері, від свіжого повітря її трішки повело. Дівчина підійшла до столу, засипаного пучками духмяних трав і присіла на краєчок стільця. Той заскрипів та похилився. Гера ледь втрималась щоб не впасти. Вогонь в саморобному каміні став яскравішим, веселі яскраві іскорки затанцювали свій дивовижний танок.

Дмухнуло морозом, вогонь притих, мов би його спіймали на гарячому. Сніжна завірюха увірвалась в теплу оселю, покружляла трішки по підлозі і зникла, не витримавши близькості з вогнем. Парубок, у величезному тулубі і черевиках на товстезній підошві, ледве пройшов у двері. Та і в кімнаті він не міг стати рівно, здавалось ніби він зайняв половину всього простору і ось-ось проб’є головою стелю. Погупав черевиками на порозі, він пройшов і сів навпроти Гери. На килимку залишились білі шматки снігу, які вже почали розтікатись і перетворюватись у величезну калюжу.