Глава 4

- Я бачила Абігора, - промовила Мара до друзів, - маму і тата. Моя мати вогняна примара, яка живе в озері, а тато… тато білий вовк. Це Він зробив з ними… десять років тому, коли прийшов за мною… вони лише хотіли захистити мене…

Сльози, маленькими крижинками падали на дерев’яну підлогу.

- Він сказав, що поверне їх, якщо я приєднаюсь до нього…

- Не вір, - Агні обійняв розгублену дівчину, - не поверне. Від підступний, злий і брехливий. Своїми обіцянками він примушує служити йому, проте ніколи їх не виконує… Повір, я знаю. Він обіцяв повернути мою сім’ю. Ти знаєш, чим все скінчилось.

Хлопець опустив очі додолу, але швидко опанував свій гнів.

- Не пускай зло і сумніви в серце. Він зможе цим скористатись.

- Агні правий, - Неміза подала Марі величезну глиняну кружку з гарячим запашним відваром, - попий, це допоможе відновитись.

- Дякую тобі за все, - дівчина пила маленькими ковточками, потроху відходячи від побаченого.

- Не мені дякуй, а йому. -  заклиначка вітру вказала на двері. На порозі, переминаючись з лапи на лапу, стояв її рятівник.

Мара підбігла і обійняла великого кудлатого звіра за шию. Той поклав величезну морду на її плече і зітхнув.

- Оце так… - прошепотів Аква на вухо Гері, боявся навіть поворухнутись, не те щоб говорити вголос.

Гері теж було трішки лячно, і вона лише кивнула, в знак згоди з другом.

- Не треба хвилюватись, - намагаючись заспокоїти перелякану молодь, Неміза підійшла до вовка і почесала за вухом. – Він охороняє вашу подругу, вам він нічого не зробить. Вовк прийшов до мене поранений, без сил. Я доглядала його і ми стали друзями. Шукаючи Мару багато років, він втратив багато сил, але зараз майже такий як і раніше.

- Бідненький мій, - Мара легенько проводила долонею по білому густому смуху. Вовк дивився на дівчину блакитними, неначе дві часточки морозного неба, вірними очима, повними любові, добра і смутку.

- Агні, - гукнула хлопця Неміза, - допоможи-но, хмизу зібрати.

Парубок вийшов слідом за дівчиною з хати. Пройшовши кілька кроків вглиб лісу вона зупинилась.

- Ти відчуваєш Мару як самого себе, чи не так? – спитала в лоб.

Агні мовчав. Він ще не вирішив, чи можна їй довіряти. І чи можна довіряти хоч комусь.

-Можеш не відповідати, і так бачу. Не для розмов пустих кликала. Абігор запустив в душу Мари паросток зла, дав їй надію на порятунок рідних. В найважчу мить, коли вона постане перед вибором, будь поруч, тримай міцно, не дай зробити хибний крок. Душа в неї чиста, повна любові і сили. Та злі сили завжди знаходять слабке місце, в кожного своє. Сам знаєш.

Неміза розвернулась і пішла геть. Хлопець стояв посеред туману і лісу, стиснувши кулаки. Агні добре знав на що здатен темний лицар, вогняний вершник, володар темної армії, Абігор. Ще маленьким хлопцем він втрапив в підлу підступну пастку. Великих чаклунів, батьків Агні, було схоплено і страчено, на очах маленького сина. Абігор прийшов до нього. Запропонував угоду. Агні мав виконати деякі його доручення в обмін на батьків. Як не погодитись? Тільки з часом прийшло розуміння, він у полоні, пекельному, темному, без надії на свободу.

Звільнення прийшло в ту мить, коли останні сили майже полишили, коли залишилось зовсім трішки до кінця. Вона… Так, він знає її як самого себе… І буде поруч, коли прийде час…

В сховку заклиначки вітру, лісній хатинці зі зрубу, закутаній туманним маревом, зібралось п’ять чаклунів. Як і було задумано невідомими силами, записано в пророцтві і намальовано лініями долі на долонях присутніх.

- Завтра твій день народження, - Неміза розвішувала пучки запашних рослин в закутку, - знаєш що це означає?

- Мені виповниться 16. – відповіла Мара – Ось і все.

- Ні, дівчинко, не все. Твій день народження приходить на важливу подію, з’єднання Сатурна і Юпітера. Дві протилежні енергії об’єднаються. В тобі також поєднані дві протилежності, я ж правильно розумію?

Дівчина здивовано поглянула на чаклунку. Звідки вона все знає?

- Не дивуйся, - розсміялась заклиначка вітру, - в тебе свій дар, а в мене свій. Я свій відкрила повністю, а ти ще тільки готуєшся до цього. Доречи, завтра день зимового сонцестояння. Тобі пощастило з днем.

- А що в ньому особливого? – Мара слухала Немізу дуже уважно, не хотіла пропустити жодного слова.

- Це дуже сильний магічний день, - чаклунка дістала зі сховку свічки, сушені трави, камені різних розмірів і кольорів, - день народження нового сонця. День прощання з тим, що віджило себе, і зустрічі з новими силами. Твій час переродження.

- Що треба робити? – з готовністю спитала дівчина.

- Я все підготую. Дізнаєшся. Всьому всій час.

Мара вирішила знайти друзів і розповісти про те, що дізналась від чаклунки. Вона йшла між сосен, торкаючись смолянистих стволів і гілок. Дихати було легко, повітря пропахло хвоєю, туман майже зник. Сніг, міцний, примерзлий, скрипів під ногами. Іноді, з високих гілок, злітали пташки, струшуючи білі купки сніжинок. Кружляючи, вони тихо спускались додолу. На самій вершині гори, стояв Агні, роздивляючись краєвид. Гірський хребет, вкритий, наче простирадлом, білим покривом, виблискував в останніх промінчиках сідаючого сонця. Здавалось, наче вогонь торкається хмарин, передаючи їм свою полум’яну силу. Ті, приймаючи щедрий дар, ставали жовто-червоними, схожими на невеликі багаття, розпалені на небі.

- Дух перехоплює, - промовив хлопець, відчувши, що Мара стоїть поруч.

- Дивовижно…

Дівчина взяла його за руку.

Хмаринки, які тільки-но нагадували полум’я, тепер почали змінювати колір, стаючи спочатку фіолетові, а потім і зовсім темно-сині. Сонце кинуло останній промінчик на гірську вершину і зайшло за обрій. Мара запалила в долоні маленький блакитний вогник, сніг навкруги відповів ніжним мерехтінням. Кожна маленька крижинка намагалась підхопити голубе сяйво і поділитись з сусідньою. Шапки на гілках дерев нагадували ліхтарі тихої нічної вулички сплячого міста. Їх шлях до лісової хатини, завдяки снігу, прикрасився яскравими виблисками на засніженій стежині.