Глава 3

Мара тримала руки на вогняних шрамах парубка.

З її долонь виходив блакитний, м’який вогонь. Він заживляв, зцілював болючі рани, наповнював живильною силою тіло Агні. Потроху він почав розплющувати очі і приходити до тями.

- Він не слуга Абігора, - спокійно і впевнено пояснила дівчина, - Він його заручник, полонений з самого раннього дитинства. Ці шрами – мітка від вогняних мотузок. Абігор полонив його тіло але не дух. Він хотів використати Агні у потрібну мить і позбавитись від нього, забравши життєві сили.

Агні з сумом кивнув, в знак підтвердження її слів, говорити сил ще не було.

- Звідки ти знаєш це? – з недовірою запитав Артур.

-Я бачила. Коли взяла його за руку. Бачила його життя там, у світі темряви і вогню.

- Добре, - промовила директорка, - твої сили набувають нових форм дуже швидко. Дар видінь минулого – лише одна з частин. Маро, перед тим як книга зникла, ми отримали останнє повідомлення. В ньому йшлось про тебе. Ти наша надія чи погибель. Обирати лише тобі. Абігор використає всі можливі методи,аби ти приєдналась до його армії. Багато з чаклунів вже на його боці. Проте ми віримо в тебе, дівчинко, і покладаємо всі наші надії лише на тебе.

Міс Елізабет з сумом подивилась на колись маленьку дівчинку, яка вийшла з озера не пам’ятаючи нічого про себе. Зараз вона бачила дорослу, відважну, сильну дівчину, від якої залежить майбутнє багатьох.

- Міс Бінглі, несіть карту до таємної зали, - скомандувала директорка, - Мара, Артур, прошу за мною.

Дівчина взяла за руку Агні, якому стало значно краще, і попрямувала за чаклуном – наглядачем дивним вузьким проходом, між височенних книжних полиць.

Невеличка дверна ручка була замаскована під підхват для штор, у вигляді срібної руки. Директорка обережно повернула її. Двері, сховані за дерев’яними стінними панелями слухняно відчинились, без єдиного звуку.

Таємна зала виявилась невеликою темною кімнатою без вікон, проте коли всі свічки у срібних підсвічниках, прикрашених дорогоцінним камінням, запалили – кімната перетворилась на дивовижну. По стінах і стелі заметушились різнокольорові вогники. Вони перестрибували з одного предмета на інший, постійно міняли форму і колір, то були схожі на невеличкі цятки, то перетворюватись у величезні нитки, які тягнулись крізь всю кімнату. Посередині стояв круглий стіл. Стільці під стать столу і величезному, на всю стіну,книжному шафу, з темного дерева оздоблені візерунками. При світі свічок тіні постійно змінювались, набуваючи чодирнацького вигляду, іноді лякаючого, іноді дивовижного.

Мара присіла на перший біля неї стілець і задивилась у полум’я круглої свічі посередині столу. Вогник ніби грався з дівчиною, стаючи то маленьким,то витягуючись наскільки міг. В пам’яті з’явився образ матері, вогняної примари.

- Ти як? – спитав Агні, накриваючи руку дівчини своєю. – Дякую за порятунок… і за те що вступилась за мене… я того не вартий…

- Ні. Ти не винен. Я бачила. – Мара подивилась йому в очі, полум’яні, кольору тільки що догорілого вогнища. – Я бачила все…

Агні мовчки сів поруч. Він не знав що сказати, як пояснити все, що бачила дівчина. Не вистачало слів подяки за порятунок і повернення йому свободи. За задумом Абігора, Агні повинен був пустити через себе, наче портал, поплічника злого демона. Його життєвих сил вистачило би тільки на це. Хлопець був приречений… Як би не Мара. Вогняні кайдани на зап’ястках не давали Агні вибору, ні опиратись, ні протистояти він не міг.

Хлопець знав чим все скінчиться для нього, тому і наважився вперше і в останнє в житті, поцілувати ту, яку щиро покохав. Не сподіваючись ні на що. Без надії на взаємність. Без мрій на майбутнє. Лякало тільки одне – через його безумний вчинок, її могли вигнати зі школи.

- Все позаду, - тихо промовила Мара, щоб тільки він міг її чути, - Ти врятував мене, а я тебе.

- Я не рятував. – здивовано відповів хлопець.

Вона тільки посміхнулась у відповідь. Агні не знав, навіть не здогадувався, що розбудив вогонь її серця, нові сили і нові незнані досі почуття.

Силою вогняної любові, теплої, цілющої, Мара зняла пекельні кайдани, наповнила його тіло життєвою енергією, звільнила від уз Абігора. “ Вір тільки серцю. Любов переможе все ” і вона повірила і вперше – перемогла.

Міс Бінглі з’явилась нізвідки, тихо і безшумно, наче привид. В її руках був старовинний, потертий рулон, схожий на древній папірус. Професорка розгорнула його і поклала на стіл. Дивовижного вигляду мапа Світу постала перед усіма. Спочатку вона була звичайною, але згодом, гори виросли, річки і океани наповнились водою, ліси зазеленіли, навіть стало чутно тихенький спів пташок і шепіт хвиль.

- Неймовірно… - прошепотіла Мара. – Це просто дивовижно…

- Так і є, - вперше за останні години міс Бінглі посміхнулась, щиро і невимушено.

- Покажи останні події, - промовила директорка, звертаючись до магічної карти.

В ту ж мить почали відбуватись речі, ще дивніші за саму карту. Вулкан Етна, на Сіцилії, почав вивергати лаву, розкидуючи палаючі бризки і пускаючи вгору стовпи чорного диму. Потім почався землетрус, у Мілані, за ним у Туреччині,Греції,  на Байкалі. Маленькі будиночки, машини, землю і все навкруги трусило, гойдало, штовхало.

- Що ж це коїться? – перелякано спитала професорка, - Який жах, бідні люди, тварини! Міс Елізабет, що ж це?

- Покажи реальну причину катаклізмів, - попросила директорка. – Зараз дізнаємось, міс Бінглі, зараз дізнаємось…

Замість лави, з вулкану лізли вогняні створіння. В місцях епіцентрів землетрусів, з землі, чорними вихорами в різні боки вилітали тіні-примари. Всі вони розповсюджувались навкруги, приносячи з собою смуток, горе і смерть.

- Заради всіх святих… - ледве вимовила міс Бінглі і почала втрачати свідомість. Артур встиг підхопити її і усадив на стілець.

- Абігор. – зі злістю промовив Агні. – Випускає свою армію.

- Так. Саме так. – підтвердила директорка слова хлопця. – Це лише початок. Без книги пророцтв ми беззахисні. Ми не зможемо отримувати попередження, не зможемо знаходити наступних маленьких чаклунів.