Глава 2

Запитань стало більше ніж було. Мара намагалась зрозуміти те що прочитала тільки що. Думки кружляли завірюхою, мов мільйони крижинок, кололи і ніяк не збирались докупи. День народження через три дні, дівчина відчувала що це буде не звичайний день. Тривога наростала в дущі як сніжний ком. Мара різко встала і пішла на місце зустрічі, повна рішучості і сили.

Агні чекав біля старої ялинки. Мара помітила його здалеку. Він стояв спиною, розглядаючи щось на дереві. Якесь дивне відчуття промайнуло легким вітерцем і зникло.

- Довго чекаєш? Пробач.

- Ні, тільки підійшов, - відповів Агні, повертаючись обличчям. В очах палали яскраві, гарячі вогні. Мара уважно дивилась йому в очі.

Несподівано Агні підійшов дуже близько, Мара відчувала жар який від нього йшов. І поцілував. Вперше в житті. Простір навкруги наповнився жовтогарячим полум’ям. Мара не розуміла що коїться. Вона відчула, як запалало її серце, як всю її охопило вогнем. Але він не пік, не робив боляче, навпаки, наповнював новою, невідомою силою. В голові промайнули слова зі щоденника, і дівчина відкрила серце назустріч червоному полум’ю. В цю ж мить простір змінився, сніжна заметіль закружила з вогнем в прекрасному дивному танці, утворюючи величезний вихор блакитно-червоного кольору.

Афродіта бігла по парку в пошуках подруги. Дивне марево між дерев привернуло її увагу.

 - Ді, ти Мару не бачила? – Афродіта почула голос Гери та озирнулась. Гера і Аква наближались до неї по вузькій стежинці.

- Сама її шукаю. Не знаєте що це може бути? – дівчина подивилась у бік дивного марева.

- Ні, - відповів Аква, - зараз дізнаємось.

Хлопець сміливо попрямував між дерев.

Афродіта та Гера посміхнулись одна одній, Аква завжди намагався показати свою героїчну сміливість в присутності дівчат. Подруги рушили за ним.

- Мара! Що… ? – тільки зумів вигукнути Аква.

Гера з Афродітою встигли в останню мить, аби побачити неймовірне видовище. Гаряче полум’я спліталось дивним візерунком з білою заметіллю, Мара з Агні в самому центрі величезного незбагненного вихору.

Мара розплющила очі. Навкруги завірюхою кружляло повітря, щомиті змінюючи колір з жовто-червоного на синьо-білий. Вони з Агні ніби знаходились у величезному коконі. Страху більше не було. Як і сумнівів. Дівчина ніби стала собою. Так, ніби загублена частина душі повернулась. З’явилось відчуття наповненості, гармонічної, спокійної. Ніби зібрались докупи дві половини одного цілого. Мара відчула велику силу, що утворилась від цього з’єднання.

Агні не розумів що відбувається. Він ніколи такого не бачив, і навіть не очікував побачити. Мара сподобалась йому з першого погляду. Він відчув кришталеву чистоту її душі, коли зазирнув у блакитні світлі очі, кольору замерзлого глибокого озера. Агні добре пам’ятав свою місію, опіки на зап’ястках не давали забути пекучим болем, кожної секунди. Він знав, що робити коли прийде час. Просто захотів поцілувати, вперше в житті, прекрасну, крижану королеву. Таку тендітну і беззахисну, і водночас таку сильну і сміливу. Йому хотілось допомогти, захистити, вберегти…

Друзі Мари стояли поодаль, їх обличчя було не розгледіти, проте Агні відчував три різні емоції: сум, злість і радість. Кому саме вони належать треба було розібратись, і якомога швидше, поки не прийшла біда звідки не чекаєш.

Червоно – синє марево розтануло, як і не було його.

Мара пішла до друзів, Агні до лісу. Розмовляти нікому не хотілось.

Всі йшли мовчки, кожен думав про своє. Небо затягнуло темними хмарами, схожими на велику темно-сіру скатертину. Ніби нізвідки здійнявся холодний сильний вітер. Він гойдав дерева, зриваючи листя і квіти, і жбурляв зі всієї сили у чотирьох друзів. Стало прохолодно, і здавалось ось зараз піде дощ.

На галявині, між густих кущів, стояв чоловік у чорному циліндрі. Він дивися на Мару, яка йшла останньою. В погляді його був сум і страх. По спині пройшов холод. Передчуття неминучого мучило  його.

Агні пішов у хащу. Злість на себе розпалила багаття в його душі. Думки постійно повертали його на галявину біля ялинки, до неї…

Він намагався зрозуміти що ж сталось. Намагався, і не міг. Відчай міцно стискав груди, не даючи змогу вільно дихати. Вогонь заповнював його з середини, застилаючи все перед очима. Агні побачив старе сухе дерево і спалив його  вщент, даючи вихід люті, яку несила вже було стерпіти.

Мара сиділа перед дзеркалом. Зараз вона бачила там гарну, повну сил і відваги дівчину. Очі, кольору криги, сяяли, мов діаманти. Виблискували яскравими, різнокольоровими вогниками. Руде волосся немов стало ще яскравішим, вогняним, з яскраво – білими, сніжними прядками. Амулет на шиї засяяв. Руни стали в рядок, немов складаючи слово. Мара не знала значення древніх знаків, тому вирішила пошукати їх значення в бібліотечних книжках. Гаяти час було ніколи, тому замість вечері, дівчина вирушила до улюбленого місця школи – магічну бібліотеку.

- Мара порушила заборону, міс Елізабет. – пошепки, на вухо директрисі промовив голос, - і Агні…теж. Мені дуже не приємно це казати, проте правила однакові для всіх учнів…

- Дякую за цінну інформацію, - відповіла директорка,і різко попрямувала до бібліотеки.

Біля каміну, в якому полум’я розсипало гарячі неслухняні іскри в різні боки, сиділа Мара. На столі з червоного дерева, прикрашеним різними малюнками і магічними знаками, лежала відкрита древня книга. Дівчина старанно виводила в зошиті значення стародавніх скандинавських символів. Поки вдалось тільки розшифрувати половину послання з медальйону. “ Вір тільки серцю. ”, вийшло у Мари.

Важкі дубові двері бібліотеки відчинились, міс Елізабет,зі строгим виразом обличчя, увійшла і присіла на край крісла навпроти Мари. Грізно, якось навіть занадто, директорка дивилась в очі учениці.

- Я знаю що ти порушила заборону…- почала вона свою промову.

Мара, яка раніше ніколи б не дозволила собі подібного, раптом вигукнула: