Глава 1

ПРИСВЯЧУЮ ТОБІ, МІЙ СУПЕР ГЕРОЙ, ТВОЇЙ ПАМ’ЯТІ. ДЯКУЮ ЗА ЖИТТЯ, ЗА НАТХНЕННЯ,ЗА ВСІ ТВОЇ УРОКИ. ПАМ’ЯТАЮ І ЛЮБЛЮ.

                                                      МАРА

Зіллються в єдине – вогонь і зима.

Пророцтвом завіщано, ти – саме та.

І світло крізь темряву ясно побачиш,

Якщо на шляху саму себе не втратиш.

ПОЧАТОК

- У книзі з’явилось нове пророцтво. – промовила Белла. – Подивись, Артуре. Це те чого ми всі боялись. Що ж робити?

“ В цю мить була народжена велика чаклунка. Сили її безмежні. Проте відкриються вони через 16 років в цей же день і цей же час. Вона може врятувати усіх або знищити….”

- Треба знайти її і відвезти до Ліззі, вона прослідкує щоб цього не трапилось. Не хвилюйся, люба.

Белла дістала карту і маятника,  запалила свічки і трави. Вони удвох промовили заклинання. Маятник слухняно указав місце знаходження маленької чаклунки. Карпатські гори…

Радміла народила. Повна луна дивилась у вікно на знесилену і щасливу мати з дитям. Поруч стояв високий чоловік, усміхався коханій і маленькій донечці. Стара, що приймала пологи, вже пішла, залишивши їх наодинці.

- Її шукатимуть, промовила Рада до чоловіка, - я це знаю. Сила в ній велика. Чаклунська. Треба вберегти нашу доньку.

Маленька Міра, Мирослава, дивилась на батьків блакитними кришталевими мов лід, розумними оченятами.

НАШ ЧАС.

Дивовижний ліс, з високими соснами, засипаний білим сяючим снігом. Яскраве сонце перетворює його на казковий блискучий світ, немов у казці. Дівчина йде на зустріч новому дню, розглядаючи гілки дерев, з яких тихесенько падають шматочки  легкого,мов пір’я, снігу. Все сяє різними кольорами, немов хтось навмисно розсипав тут діаманти.

Поруч тихо йде білий вовк, озирається, немов оберігає маленьку подругу від чогось страшного і неминучого.

З гілки з гучним криком злітає птах. Дівчина здригнулась, вовк зупинився і загарчав. Птах наближався, збільшуючись в розмірах і набуваючи нової форми. Вовк кинувся вперед, маленька дівчина закрила очі рученятами…

Мара завжди прокидалась на цьому місці, ніколи їй не вдавалось додивитись сон до кінця. Майже десять років, напередодні дня народження, вона бачила дивний сон.

“ Знову цей сон. ”

Мара подивилась на сусідку по кімнаті. Афродіта  спала.  «Цікаво, чому я не Пам’ятаю свого справжнього імені? Коли я сюди приїхала, директорка одразу дала мені нове. Тут у всіх імена дивні, у когось древніх богів, у когось з міфів і легенд. Афродіта, наприклад, дуже гарна. Геркулес - найсильніший у всьому світі. Мара - богиня зими, снігу і холоду.»

- Знову твій сон?- позіхнула подруга.

- Знову. Ліс, сніг, я і білий вовк. Мені там так добре, Ді. Я щаслива там. Таке відчуття, що це було насправді.

- Ну не знаю, Мара, ти ж нічого не пам’ятаєш про своє життя до шести років, тобто до того як тебе як і нас усіх заперли сюди… Директорка казала, що в тебе було важке дитинство тому ти його і забула.

- Можливо, а можливо і ні. Я повинна все з’ясувати і я це зроблю.

- Навіть не сумніваюсь у тобі,- посміхнулась подруга, - давай спати, ти ж не хочеш щоб у тебе під очима були сірі плями?

Мара засинала з думкою, що над їх школою-інтернатом ніколи не йде сніг. Цікаво, чому?

Зранку по школі пішла луна. Новий учень. Мара і Афродіта, так як і всі учні, були заінтриговані. Ніколи новенькі не приходили посеред року і в такому віці, парубку було вже 16.

Учнів завжди брали дітьми, в віці 6 років. Школу вони закінчували в 16.  Це ж був не звичайний заклад, а місце, де виховували майбутніх чаклунів. Задачею школи було виховати  молодих людей для допомоги всьому людству. Обирала гідних учнів – книга пророцтв. Вона вказувала на обраного в день його народження і давала вказівки на майбутнє, що треба зробити аби обраний не став на бік зла.

Тому, поява нового учня стала подією для всієї школи.

Агні, так представила його директорка, був високим струнким парубком, з довгим чорним волоссям,в шкіряній куртці і величезних чоботях. Зустрівшись поглядом з новеньким, Мара побачила маленькі вогники, яскраві і немов живі. Вона відчула силу, що йшла від нового учня, і ще не вирішила що робити з цим.

Афродіта цілий день марно намагалась звернути на себе увагу Агні. Він не помічав нікого, ні з ким не розмовляв, тільки іноді дивився в бік Мари.

Школою швидко поширилась чутка, ніби він побував у нижчому вимірі, який люди звуть пеклом, і тому він став відлюдькуватим і мовчазним.

Мара сиділа за своєю партою, рука сама виводила слова у товстому зошиті, думками вона була далеко, у засніженому лісі. Гучний крик професорки з історії людства, міс Бінглі, змусив дівчину повернутись у дійсність. Мара здивовано дивилась на свій зошит. Він був повністю вкритий товстим шаром криги, як і парта, за якою сиділа дівчина. Зі стелі сипався густий сніг. Великі пухнасті сніжинки кружляли і сідали на все навколо, парти, підлогу. Професорка і учні з подивом дивились на Мару.

 Вона поспіхом вибігла з кабінету, не в силах впоратись зі своїм станом. Холод пробирав до кісток, руки тремтіли, повітря не вистачало. Вона все бігла і бігла без зупину. Зупинилась лише на вулиці, під величезною ялинкою в глибині шкільного парку. Мара обійняла дерево, як найріднішу людину, сльози жаху і відчаю котились величезними гарячими краплями. Падаючі на траву, вони враз ставали крижинками. Ніколи раніше з нею не траплялось подібне. Єдине, що в неї виходило, до цього дня, це перетворювати воду в кригу. І все. Дівчина навіть не підозрювала, що здатна на таке. Жах і подив одночасно не вміщувались у грудях. Серце ладно було вискочити в цю ж саму мить. Мара ще міцніше притиснулась до крони дерева, коли чиясь тепла долонь м’яко лягла на плече. Озирнувшись, Мара побачила знайомі вогники в очах. Агні стояв поруч і уважно дивився на неї.