Розділ 39

Коли корабель м’яко увійшов в атмосферу Елізіара, я спіймала себе на дивному відчутті, ніби повернулася не просто на планету, а в зовсім інший світ. Після Таленіса тут все здавалося надто правильним: рівні лінії міст, магістралі, що світяться, чисте повітря, в якому не було ні натяку на гниль чи хімічний присмак. Навіть небо виглядало спокійнішим — глибоким, рівним, без тієї тривожної тяжкості, що тиснула на Таленісі. Але разом із цим спокоєм прийшло й інше відчуття — напруга. Ми привезли із собою не просто інформацію. Ми привезли проблему, яка здатна перевернути весь цей ідеальний світ.

Гейл не став зволікати. Щойно корабель приземлився, як він уже зв’язався з Аланом Лонгом, і надіслав кілька повідомлень ще комусь. Його голос був зібраний, діловий, без тіні сумнівів — ніби він тільки цього моменту й чекав. Ми з Ітаном переглянулися, і без зайвих слів пішли за ним.

До сховища ми дісталися швидко. Дорога здалася мені коротшою, ніж раніше, хоча, можливо, річ була в тому, що зараз у голові крутилися зовсім інші думки. Коли ми ввійшли всередину, я побачила, що там уже зібралися люди — близько десятка, всі незнайомі, але з поглядів, напружених поз було зрозуміло: це не випадкові перехожі. Це ті, хто у темі. Ті, хто розуміє, що зараз відбувається.

Алан Лонг також був там. Він мав такий самий спокійний вигляд, як і за нашої першої зустрічі, але в його очах з’явилося щось нове — очікування, майже нетерпіння. Гейл не став влаштовувати довгих вступів. Коротко, чітко він переказав усе, що сталося на Таленісі, без зайвих емоцій, лише факти. Передав планшет, і в приміщенні запанувала тиша. Алан уважно вивчав дані, перегортав файли, іноді затримуючись на окремих записах довше, ніж інших.

Поки він працював, ми з Ітаном та Гейлом встигли пообідати. Я майже не відчувала смаку їжі — просто їла, бо розуміла, що сили мені ще знадобляться. Думки постійно поверталися до того, що зараз вирішується щось набагато більше за наші особисті проблеми.

Нарешті, Алан відклав планшет. Він підвів погляд, і на його обличчі з’явилася усмішка — спокійна, але в ній відчувалася справжня впевненість.

— З цією інформацією ми знищимо і Ноа Рассела, і Ліама Харпера. У нас тепер буде шанс стати при владі й змінити, нарешті, життя людей на краще. Дякую вам.

Ми з Ітаном мовчки кивнули. Далі розмова пішла у бік деталей. Алан обговорював з іншими, що саме і коли запускати в ефір, які дані краще показати першими, як побудувати подачу, щоб ефект був максимальним. Я слухала, але не втручалася. Це вже була їхня територія — політика, стратегія, вплив.

У результаті вирішили діяти поступово. Першу частину інформації відправити в ефір уже сьогодні ввечері, щоб зачепити увагу та посіяти сумніви. Другу — завтра вранці та вдень, щоб посилити тиск і не дати ситуації затихнути. Це було схоже на добре спланований удар — не один, а серія, від якої неможливо оговтатися швидко.

Надвечір люди почали розходитися. Сховище поступово спорожніло, і невдовзі залишилися тільки ми вчотирьох — я, Ітан, Гейл і Алан Лонг. Алан теж збирався йти, але перед цим підійшов до нас.

— Ваша допомога неоціненна. І вас буде щедро винагороджено за неї.

Я кивнула, трохи знизавши плечима.

— Я просто хотіла, щоб все було чесно. Хотіла літати вигідними маршрутами — для мене, а не для «Гіпера».

Алан злегка усміхнувся.

— Тепер так і буде. Ми відновимо забуті маршрути. Вони будуть доступні всім. А зараз ні про що не турбуйтеся і відпочивайте.

Після цих слів він пішов, залишивши нас утрьох.

Вечір пройшов тихо. Ми повечеряли — вже без поспіху, без напруження, вперше за довгий час просто сидячи за столом, а не чекаючи на постріли чи погоні. Втома накривала хвилями, але разом із нею приходило й дивне полегшення. Коли ми повернулися до своєї кімнати, я спочатку полізла в рюкзак. Пальці намацали знайомий контейнер, і я обережно дістала його. Кущик маперри виглядав на подив добре — листя залишалося м’яким, пружним, а маленькі помаранчеві ягоди так само яскраво виділялися на тлі зелені. Я мимоволі усміхнулася. Після всього, через що ми пройшли, ця маленька рослинка здавалася чимось неймовірно живим та справжнім. Вона пережила пригоди в Таленісі. Пережила переліт. І тепер стояла переді мною — як тихе нагадування про те, що навіть у найнебезпечнішому місці можна знайти щось хороше.

Поливши маперру, я втомлено опустилася на ліжко, радіючи, що можна нарешті розслабитись. М’язи гуділи, в голові ще глухо віддавалося пережите, але це була вже інша втома — безпечна, майже приємна.

Я тільки встигла витягнутися, заплющити очі, як пролунав короткий сигнал повідомлення. Я невдоволено скривилася, не бажаючи рухатися, але екран браслета спалахнув прямо перед очима, змушуючи все ж таки подивитися. І вже за секунду я різко піднялася на ліктях, недовірливо вдивляючись у цифри. Алан Лонг надіслав винагороду за нашу допомогу.

— Ого! Та я тепер багата!

Я тихо присвиснула, дивуючись побаченому. Сума була значною. Такою, про яку я раніше могла тільки мріяти. Ітан поруч тихо усміхнувся, дивлячись на свій екран. В його очах було менше подиву і більше полегшення.

— Я тепер можу викупити свій будинок. І Еван більше мені не завадить.

Я повернулася до нього, хитро посміхаючись.

— Як гадаєш, вони вибралися з руїн?

Він коротко хмикнув, відкидаючись на подушку.

— Сподіваюся, джунглі їх захопили. І вони залишаться там назавжди.

Я тихо пирхнула, влаштовуючись зручніше. Вперше за довгий час думки не крутилися в голові шаленим вихором. День був надто довгим, надто насиченим, і тепер свідомість ніби просто вимикалася, не витримавши напруження.

Ранок виявився несподівано спокійним. Ми з Ітаном вийшли в спільну зону, де вже сидів Гейл, ліниво гортаючи новини на планшеті. На столі стояв сніданок, але увага всіх була прикута до великого екрану на стіні. Я взяла чашку з кавою й сіла поряд, коли на екрані з’явилася термінова новина. Вже за кілька хвилин стало зрозуміло — почалося.