Розділ 38.2

Ітан вилаявся різко, зло, так, що в його голосі пролунало не тільки роздратування, а й втома від усієї цієї нескінченної погоні. Він смикнув мене за руку і буквально втягнув за уламок стіни, притискаючи до холодного каменю. Десь попереду, серед переплетення ліан та зруйнованих конструкцій, пролунав голос Евана — гучний, насмішкуватий, впевнений у своїй перемозі:

— Від нас не сховаєтесь!

Я мимоволі стиснула зуби, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування, перемішана зі страхом. Серце билося так, ніби намагалося вирватися назовні, а в голові крутилася одна й та сама думка — як вони нас знайшли? Я нахилилася ближче до Гейла, намагаючись говорити рівно, але голос все одно здригнувся:

— Та як вони нас знову відстежили? Гейле, ти ж сказав, що прибрав їхній нано-трекер!

Гейл важко зітхнув, на мить прикривши очі, ніби прокручував у голові всі можливі варіанти, і тільки потім відповів, уже спокійніше, але з явним роздратуванням у голосі:

— Найімовірніше, вони здогадалися, що ви зв’язалися з нами, опозиціонерами. І коли ви зникли з їхніх радарів, зрозуміли, що ви кудись попрямували. А, зв’язавшись з нами, ви могли вирушити тільки на Таленіс. Розумні, гади! Схоже, Рассел з Харпером наперед усе прораховують.

Мені це пояснення зовсім не сподобалося. Воно було надто логічним і надто безнадійним. Я насупилася, відчуваючи, як напруга тільки посилюється, і кинула швидкий погляд на вхід до дослідницького центру, до якого залишалося зовсім небагато, але цей «небагато» зараз здавалося непереборною відстанню.

— І що нам тепер робити? Як потрапити до будівлі? Вбивати їх не хочеться… Люди все ж таки, хоч і погані.

Гейл посміхнувся і поліз у рюкзак. За мить у його руках з’явилися дві невеликі гранати, і від одного виду у мене неприємно стислося всередині.

— Є тут в мене дещо…

Я відразу обурилася:

— Калічити їх я теж не хочу!

Гейл пирхнув, навіть не дивлячись на мене, продовжуючи спокійно крутити одну із гранат у пальцях.

— Ти за кого мене приймаєш, Морган? Ці гранати їх лише дезорієнтують і поплакати змусять. Якщо ці недоумки і травмуються, то тільки з власної вини — якщо полізуть шукати нас наосліп.

Я на мить задумалася, переварюючи почуте. Це звучало набагато краще, ніж я очікувала, і, чесно кажучи, у нашій ситуації — майже ідеально. Я коротко кивнула, погоджуючись з планом Гейла.

— Гаразд, тоді можна.

Гейл трохи підняв гранату, немов показуючи, що все під контролем, і швидко додав:

— Обережно йдіть до входу. Я кину в них гранату і приєднаюся до вас.

Ми з Ітаном перезирнулися — коротко, без слів — і одночасно рушили вперед. Кожен крок давався із зусиллям: під ногами хрумтіли уламки, ліани чіплялися за комбінезон, наче хотіли втримати нас тут назавжди. Я намагалася рухатися якомога тихіше, ховаючись за кожним можливим укриттям, відчуваючи на собі невидимий приціл. Десь позаду почувся рух, і наступної секунди — глухий звук кинутої гранати.

Я не втрималася і обернулася. Там, де стояли Еван і Клер, стрімко розросталася щільна хмара — густа, каламутна, наче жива. Вона огорнула їх майже миттєво, приховуючи фігури, і зсередини пролунала приглушена лайка, кашель, прокляття. Я не стала зволікати. Розвернулась і побігла вперед, наздоганяючи Ітана, котрий уже майже дістався входу. Гейл наздогнав нас буквально за кілька секунд, рухаючись легко і швидко, наче це все було для нього звичайною справою.

Опинившись усередині, ми одразу поквапились до потрібного місця. Напівзруйновані коридори тяглися вперед, ховаючись в темряві, стіни були вкриті тріщинами, місцями обрушені, а подекуди ліани вже проникли всередину, повільно захоплюючи це місце.

Гейл йшов попереду, звіряючись з мапою на планшеті, його рухи ставали все швидше, наче він відчував, що часу в нас зовсім мало. Ми йшли за ним, намагаючись не відставати, спускалися вузькими сходами вниз, де стало темніше і холодніше, поки нарешті не зупинилися біля дверей з електронним замком. Гейл швидко ввів код, і двері з тихим клацанням від’їхали убік. Ми ввійшли всередину, і я відразу помітила комп’ютер біля дальньої стіни і генератор поруч. Гейл обернувся до нас, простягаючи планшет, і його голос вперше за цей час прозвучав по-справжньому серйозно:

— Швидше. Ось код доступу до комп’ютера. Перевірте, чи є там записи про експерименти на Таленісі та розробки космічних маршрутів. І завантажте це все. А я поки що почергую з іншого боку. Якщо наші «друзі» знову завітають, пригощу їх черговою порцією свого «коктейлю». Поспішайте! Мені теж не хочеться вбивати їх, але якщо вони не залишать мені вибору…

Я навіть не дозволила собі затриматися на думці про те, що буде, якщо Гейл не впорається. Ця думка була надто важкою, надто небезпечною — варто їй оформитися, і руки б просто перестали слухатися. Тому я різко відвернулася від дверей, наче відрізаючи себе від усього, що відбувалося зовні, і кинулась до генератора. Пальці трохи тремтіли, коли я запускала систему, але звичні рухи швидко взяли гору над панікою. Генератор ожив з глухим гулом і через кілька секунд спалахнули індикатори на панелі управління.

Я одразу рвонула до комп’ютера. Старий, але все ще робочий — екран спалахнув не відразу, ніби знехотя повертаючись до життя після довгого сну. Я стиснула зуби, нетерпляче чекаючи, поки система завантажиться, і коли нарешті це сталося, відразу почала шукати потрібні файли. Їх було надто багато. Архіви, папки, звіти — хаотичне нагромадження даних, у якому можна було потонути за лічені хвилини.

— Дивись по датах. Шукай останні записи перед евакуацією, — підказав Ітан, нахиляючись до екрану.

Я кивнула, навіть не дивлячись на нього, і почала фільтрувати дані. Ми працювали майже в повній тиші, лише зрідка перекидаючись короткими фразами. Він вказував напрямок, я діяла. Поступово цей хаос почав складатися зрозумілу структуру, і потрібні файли один за одним знаходилися. Звіти про експерименти, записи про мутації ліан, дані про збої в гіперкоридорах — все, що могло стати доказом.